Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов
— Так уже й даремно, — сказав Дан, начебто байдуже сказав, але зачепили його слова благовидого громадянина. — Що я, гірший за інших?
— Не гірший! — зрадів Тіль. — Така ж сірятинка, — і раптом запитав: — Хочеш, я тебе завтра на комісію випущу? Піду в главк, повідомлю про те, що номер склеєно, працюєш ти на рівні. Мені повірять…
— А як побачать?
— А що побачать? Провінційний номерок, радість директора шапіто. Дадуть третю категорію, і котися на своєму моноциклі в який-небудь Краснококшайськ людей на базарах веселити. Набрид ти мені, Данчику, дуже набрид…
Не вперше вони такі розмови водили, звик Дан до недоброго язика Тіля і хоч ображався на нього, але виду не подавав. І тепер ліниво відповів:
— Не хочу в Краснококшайськ.
— Тоді працюй, — гаркнув Тіль, і було це так несхоже на завжди спокійного гномика, що Дан злякався. Злякався і зрозумів: жарти закінчилися, терпець у старого увірвався, є і йому межа.
Можна було б, звичайно, плюнути на Тіля, відмовитися од його допомоги, дотягти номер самому чи — якщо вже без режисера главк не дозволить — підключити задля проформи друга Колю. Той втручатися в роботу не стане, йому все байдуже, у нього одна приказка: “Кидай та лови”. Кидай та лови, доки не посинієш, а коли не хочеш — справа твоя, сам дурень, то сам і розхльобуй; де тут акт про здачу номера? — великий жонглер для друга автографа не пошкодує, в усіх трьох примірниках розпишеться.
Можна було б так зробити, але в Дана і в думках подібного не виникло. По-перше, плюнути на Тіля — собі нашкодити: у гнома язик довгий, то хіба знаття, що він по начальству понесе — вік на репетиційному простирчиш. По-друге, порадник Тіль добрий, техніку жонглювання досконало вивчив, хоча Дан ніколи не бачив, щоб Тіль узяв у руки булави чи м’ячики. Він техніку знає, розбирається в “залізі” — звідки? — та такий апаратик для фінального трюку створив, сам креслення робив, що — висловлюючись Колиними словами — “публіка слізьми вмиється”. Та й, взагалі, голова у нього варить, це безсумнівно. А по-третє, Дан був ледачий — все правильно, але зовсім не дурний, добре розумів, що гарний номер кращий від середнього, і вмів, коли хотілося, подолати прокляті лінощі ума, м’язів, чого там ще.
Підібрав з килима п’яту булаву, мовчки від’їхав від Тіля, на зло тому зціпив зуби і почав кидати. Довго кидав, годину — це щонайменше, без перепочинку, сто потів спустив, ні рук не відчував, ні заду — і те й інше відбив начисто, проте не здавався, рота не відкривав: Тіль мовчить, і ми скімлити не будемо. Наче щось виходити почало.
Краєм ока угледів: Тіль калоші натягнув, стільчик склав і в портфель заховав. Куди зібрався?
— Данчику, уже без чверті чотирнадцять нацокало, — спокійно так повідомив, наче і не гримав нещодавно, не погрожував карами. — Час і перепочити.
— Ти йди, Тіль, я ще покидаю.
— Покидай, Данчику, покидай, справа добра, тільки руки не перенапруж, вони тобі і завтра знадобляться, — переступив через бар’єр манежу, вірніше — переліз, це дозволив зробити його невеличкий зріст, пішов до виходу, але не втерпів, обернувся: — Адже можеш, ледацюго, коли захочеш. Батога на тебе нема… — І сховався за дверима.
Слова його були приємні Дану. Він і сам почувався молодцем і розумником. Однак послухався Тіля — “рук перенапружувати” не став, та й до зали уже зазирали партерні акробати з групи Лосева, теж тут на репетиційному періоді сидять, уголос нічого не сказали, але нібито натякнули: час, мовляв, звільнити манеж, ми прийшли на репетицію.
Звільнив, не огинався. Постояв під гарячим душем, змиваючи не стільки піт, скільки втому. Давно помітив: дуже гарячий сильний натиск води збадьорює його, знімає напругу з м’язів, і хоча вони болять, перетруджені, але вже й жити немовби хочеться, і легкість з’являється — чудеса! Якось працював у Новосибірську, теж навесні, труба там лопнула, поки лагодили — зварювали — три дні гарячої води не було. Так три дні розбитим і ходив, як працював — згадувати нудно. А Коля, навпаки, холодному душу надавав перевагу, аж крижаному, вірить у нього, бугай здоровий, як у панацею. Примхи людського організму.
На телефонному вузлі Дан упорався швидко: черги там не було, дівчина, що нудьгувала біля віконця, прийняла гроші, виписала різні квитанції і послала на склад. Там Дан отримав мишачого кольору апарат з електричною лампочкою під склом на передній панелі: як дзвониш, то лампочка враз і загоряється. Домовився — тут він уже обворожив телефонну панночку та ще й контрамарку на дві особи в цирк на вечірню виставу їй подарував, — що майстер до нього сьогодні і прийде. З сімнадцятої нуль-нуль його треба чекати.
До сімнадцятої нуль-нуль залишалося ще понад годину. Отримана вранці зарплата обтяжувала кишеню, і Дан вирішив забігти в букіністичний відділ Будинку книги, де була в нього знайома дівчина, велика любителька нетлінного циркового мистецтва. Схопив таксі й поїхав.
Ідучи, згадував Олину обіцянку про Будинок книги, посміювався в думках, а тим часом жевріла в ньому малесенька надія на те, що диво не обмане, що його там чекає книга жадана, заповітна, мрія колекціонера, давно, до речі, замовлена у тієї дівчини. Ні, він не вірив у те, що наявність книги буде викликана Олиною обіцянкою, при чому тут вона? Та й не знала Оля, який раритет ловить він по букіністичних книгарнях, сказала просто так, задля жарту: чого тільки не запропонує світська розмова, яких лише куртуазних поворотів не передбачить! Немає нічого легшого, ніж обіцяти нездійсненне, те, що від тебе не залежить.
“Ох, я так мрію зустріти людину, яка в усьому мене зрозуміє!”
“Люба, повірте мені, я — чаклун! — ви зустрінете її, і дуже швидко…”
Хіба сам Дан із грайливою легкістю не уявлявся чаклуном:
