Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

— Наступна зупинка — Самотечна площа, — захрипів динамік.

— Вам виходити, — швидко сказала Оля.

— Я вас проведу, — із ввічливості, із ввічливості: ти ж — джентльмен, Дан.

— Ні в якім разі. Мене не треба проводжати, я цього не люблю.

— Але Олю…

— Мені від зупинки два кроки. Ну я вас прошу…

Дан підвівся. Він уже прийняв рішення: попрощатися і піти. Завтра понеділок, важкий день, знову робота, репетиція з ранку, нервування у главку, треба виспатися і піднятися із свіжою головою по можливості. Отже, попрощатися і піти…

— Шкода, Олю. Невже так і не побачимося більше?

— Чому не побачимося? Я ж чаклунка, а чаклунки не кидають добрих людей.

Знову сміється? Хто її розбере…

— Я можу вам подзвонити?

— Краще я вам. Скажіть номер.

— Я запишу, — Дан миттю забув про тверде рішення “попрощатися і піти”, гарячково вихопив із кишені плаща записника, вирвав звідти аркушик, поквапливо надряпав — тролейбусом гойдало — номер. — Візьміть, я чекатиму.

Не обертаючись, він пробіг порожнім салоном, вистрибнув на вулицю — в ніч, у дощ, у вітер, зупинився: мимо проплив тролейбус-акваріум, за склом легко усміхалася Оля. І Дан заусміхався, так і стояв, усміхаючись, дивлячись услід акваріуму, навіть дощу не помічав. А коли помітив, витер обличчя долонею, збагнув: ой лишенько, він же парасольку в тролейбусі залишив, добру японську складану парасольку, повісив її на спинку сидіння, бовдур, заговорився — і забув…

Ну то й дідько з нею, з парасолькою.

Дан сидів верхи на моноциклі і кидав п’ять кульок. Моноцикл — по-російському, одноколісний велосипед, споруда вкрай незручна, навіть більше — безглузда. Стирчиш на вузенькому сідельці, соваєшся на ньому безперервно, перебираєш ногами на педалях, щоб не впасти носом на підлогу, утримати хитку рівновагу. Щоправда, можна щосили крутити педалі й їхати по прямій чи по колу, розсипати усмішки праворуч-ліворуч, тріумфуючим виглядом стверджуючи, що задоволення від їзди — незвичайне. Так і треба діяти, якщо ти артист цирку, коли ти виїхав на манеж на одноколісному монстрі, щоб веселити найшанованішу публіку, щоб — боронь боже! — не примусити її подумати, що тобі важко чи страшно, — ні, навпаки, ти зобов’язаний показати, який ти спритний, умілий, веселий і легкий, який прекрасно наїжджений твій моноцикл, як метко ти кидаєш свої кульки, що немов прив’язані невидимими нитками до твоїх магнітних долонь.

Дан вважався в цирку непоганим жонглером до недавнього часу. Він виконував салонний номер: тростина, котелок, монокль, запалена сигара, носова хустинка, краватка-метелик — все це літало у нього вгору-вниз зовсім недбало, ніби між іншим, а він, у фраку і штиблетах-лакишах, — ресторанний лорд — ловив цей крам на льоту руками, оком, кишенею — відстовбурченою, природно, і… ох, так: ще губами — сигару, і палив, пускав дим кільцями, лівою рукою у білосніжній рукавичці нахиляв котелок, дивився на глядачів крізь просте скло монокля, приймав оплески. Парад-аллє!

Однак набридло.

Одноманітність набридла, власний набриолінений вигляд провінційного кампіра, млосного кумира офіцерських дружин, набридли предмети туалету, які безперервно літали.

А якщо відверто, то сам Дан себе добрим жонглером не вважав, не вірив собі. Багато чого, знав, йому бракувало. Куражу циркового, коли кожний виступ як прем’єра, як бенефіс — це з артистичного ряду порівнянь, а коли взятися за загальнолюдський ряд — як перше побачення, як весільна церемонія, як, зрештою, перша шлюбна ніч. Одне слово, повертаючись до суворої прози, кураж — це постійне хвилювання, постійна напруга, настрій ось який: ступиш — і полетів. А Дан не вмів літати. Дан умів працювати. Добротно, на совість, професійно, але — без куражу.

А ще йому бракувало терпіння. Цирковий жонглер повинен бути стоїком. Якийсь класик сказав: “Талант — це терпіння!” Інший додав: “Талант — це праця!” Задовго до них російський мужичок вигадав хитромудру приказку про працю та терпіння, які все на світі здолають. Схоже, що той мужичок був знайомий із талановитим жонглером, якось втомився спостерігати за його багатогодинною роботою, а із втоми мудру думку афоризмом і вибудував.

Жонглер прокинувся — кидає кульки чи що там ще у нього під рукою. Поснідав — кидає. На репетицію прийшов — знову, природно, кидає. Пообідав — кидає. Перед сном — кидає. Якось Дан побачив зворушливу картину. Його друг Коля, жонглер від бога, один із найкращих у світовому цирку, сьорбав щі в цирковому буфеті. У правій руці в цього була ложка, перед очима, покладені на сільницю — “Три мушкетери” безсмертного Дюма-батька, а лівою він машинально кидав два тенісних м’ячики.

Два м’ячики однією рукою — гра для дітей молодшого віку.

— Нащо тобі ця морока, Кіт? — запитав його Дан, який зайшов до буфету попоїсти тих самих щів. — Два м’ячики нічому не сприяють: ні добротному травленню, ні зростаючій майстерності. Кидай три, у гіршому випадку.

Друг Коля упіймав свої м’ячі, відірвався від ложки і “Трьох мушкетерів”, сказав серйозно:

— Три не можу. Пеки що. У миску, дідько забирай, падають. Люська, дружина, лається: масні плями на сорочці, щі бризкаються.

Великий Цезар умів водночас писати, читати і розмовляти з підлеглими. Великий Коля вмів водночас обідати, читати Дюма і жонглювати. Третій м’яч відвертав його увагу або від книги, або від щів, та Коля ніколи не зупинявся на досягнутому.

Дан прийде в манеж, покидає годин зо три, спітніє до ребер:

— Вітаю, Кіт, я — в душ.

А Коля працює у швидкісному темпі з шістьома булавами, регоче, кричить услід:

— Слабачок ти, Дан. Роби, як я — знаменитим станеш!

Дан не зумів стати знаменитим, як Коля. Терпець увірвався. Та й швидко набридло йому одне й те ж, тому і вліз він тепер на моноцикл, вирішив попробувати себе в іншому амплуа. Осів на репетиційному