Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

— Єдиний, — луною підтвердив Дан.

— Пред’являти треба, громадяни, — прохрипів над ними динамік.

Пред’явили. Сіли поряд — добре, всі місця вільні. Помовчали.

— Вам далеко їхати? — запитав Дан.

— Не дуже, — відповіла жінка. — А вам?

— Мені до Самотьоки.

Знову помовчали. Водій без затримок оголошував зупинки, хтось заходив і виходив, хтось гучно сміявся на задньому сидінні, потім сміх ущух. Дан не стежив за тролейбусним нічним життям, воно пливло немовби мимо нього, не зачіпаючи, навіть не дуже виявляючи себе.

— А що ви так пізно і сама? — запитав Дан, дивуючись з власної нетактовності.

— Справи, — спокійно сказала жінка. — А ви що?

— Я в гостях був. У друзів. У них сину три роки стукнуло, його звати Антін.

— Друга?

— Ні, сина. Друга звати Валерій Васильович. А його дружину — Інна. А його тещу, яка цілими днями сидить з Антоном, звуть Марфа Петрівна.

— Рідкісне ім’я.

— Авжеж… У мене теж рідкісне ім’я. Знаєте, яке?

— Яке?

— Данило. А загальновживане — Дан.

Жінка, уважно вивчаючи, оглянула Дана.

— Щось не так? — запитав Дан.

— Вам, напевно, років тридцять?

— Влучили в “десятку”.

— Тоді всі Сергії та Андрії народжувалися, це тепер мода на старі імена пішла.

— Мій батько цурався моди, але не тікав від традицій. Сам він був Фрол, дід — Гаврило, а прадід — знову Данило.

— Отже, ви на честь прадіда.

— Начебто…

Тут би запитати: а як її звати? Та Дан чомусь не наважувався задавати це найневинніше з запитань, щось стримувало його, а що— сам не відав. Розбалакався він якось безглуздо, не до місця, та й проти волі співрозмовниці. А втім, яка вона співрозмовниця? Що не запитаєш — темнить, сама ні про що не заговорює, не цікавиться, а він тим часом мало не всю свою біографію виклав. А базікало, як відомо, знахідка для шпигуна.

Тепер уже він оглянув “шпигуна” — як вона щойно його поглядом промацала. Нічого особливого: одна з тисячі. Зняла мокру хустку, повісила її на нікельовану трубку над переднім сидінням, розстебнула комір синього — все-таки модного! — плаща. Волосся коротко стрижене — не чорне і не світле, так — ні те, ні се, найпоширеніший тепер колір. Очі, щоправда, великі — карі, вії підфарбовані, а повіки не підведені: немає потреби очі збільшувати, природа і без того постаралася. Ну рот, ніс, щоки. Все в нормі, нічого надприродного, косметики — мінімум. Підсумок: звичайне миловиде личко, яке загубилося б у сотні йому подібних, якби не очі…

Та-а-ак, очі… Але ж було в них щось “таке” — там, на зупинці, у дощовій темряві, щось лякливо дивне — те не привидилося Дану, нічого душею кривити.

— Слухайте, — сказав він рішуче, — можете відповісти чесно на приватне запитання?

— Ну якщо на приватне… — усміхнулася вона, і Дан “дописав” до її портрета усмішку — милу усмішку, м’яку, яскраву.

— Звідкіля взявся тролейбус? Та ще на рахунок “десять”? Я ж, перш ніж замружитися, подивився: його ніде не було видно.

— Чесно? — немов розмірковувала вона. — Та не повірите ви, Данило Фроловичу…

— Щоб мені луснути із страшним тріском, — поклявся Дан.

— Річ у тім, що я чаклунка. Звичайна добра чаклунка.

— І це все пояснення?

— І все пояснення.

Що ж, зрозуміло: на безглузде запитання і безглузда відповідь. Звідкіля взявся тролейбус? З неба впав. Дан його не помітив, а вона угледіла. Ось і все чаклунство. А почуття гумору у неї на рівні, досить пристойне. Варто підіграти дівчині, розстаратися.

— І давно практикуєте?

— У чаклунстві? Та з дитинства, мабуть.

— І великих висот досягли?

— Навряд. А потім я ж не завжди чаклунство творити можу, а лише для доброї людини.

— Отже, по-вашому я добрий?

— Правду кажучи, тролейбус і мені був потрібний. Але ви, схоже, непогана людина, Данило Фроловичу.

— Звідкіля ви знаєте? Може, я тать нічний? Може, я вбив бабусю, обікрав банк і приховуюся від десятьох дружин з малими дітьми?

Не усміхнулася. Жарт не для неї.

— Навряд, Данило Фроловичу.

— Ой, не нарікайте мене так урочисто. Я ж назвався — Дан. Дан, і край. — Тепер, здається, його ніщо не зупиняло: — А ваше ім’я скажете чи приховаєте?

— Навіщо ж приховувати? Олею мене звати.

А тут була іронія — ледь-ледь, якась крихта — у цьому простому “навіщо ж приховувати”. Дан відчував, що він ніяк не може упіймати потрібний тон розмови. То вона донесхочу щира у своїй янгольській наївності, то надмірно серйозна, то іронічна. Чи мила дівчина Оля все-таки дурна, чи вона вправно морочить йому голову, що доводить якраз зворотне — досвідчений розум. Дан не розумів її, сердився через те, а відступати не хотів: зачепила вона його чимось. Може, тролейбусом на рахунок “десять”, а може, очима, що блиснули з-під хустки тоді, на зупинці.

Здавалося б, що простіше: вклонитися і піти в ніч, забути про пригоду, не морочити собі голову. Хіба у нього до цієї Олі проколів не було? Були проколи, не всім жінкам він подобався, особливо спочатку. Відчував він їхній прихований опір — опір розмові, навіть запитанню якому-не-будь найпростішому — відступав, не ліз напролом, та, втім, і не належав до щасливої категорії хлопців-професіоналів, для яких будь-яка жінка передусім привід перевірити свою “невідхильність”. Дан важко знайомився, навіть коли його знайомили спеціально, а таке траплялося неодноразово: дружини друзів не люблять неодружених, шукають їм незаміжніх подруг, звичайно ж, “занадто цікавих”. Було, було, походжав він на оглядини, і не завжди, до слова, вони закінчувалися безрезультатно: ченцем-схимником Дан себе не вважав, а навпаки, позираючи раз у раз у дзеркало, бачив там орла-гренадера — в батька, в діда, в прадіда, — і зростом бог не