Майстер реліквій - Крістофер Баклі

— Тепер іди і будь дуже чемним Іудою.

Магда рушила слідом за слугою.

43. «Ходімо прогуляємось»

Дісмас, украй знервований, біг до Святої каплиці. Добігши до внутрішнього двору, він побачив валку екіпажів біля герцогських апартаментів. Слуги продовжували завантажувати багаж. Він здивувався, що вони роблять це у той час, коли їхній володар помирає. Раптом він почув власне ім'я.

Він зупинився. До нього через двір прямував синьйор Караффа. Чому управитель герцога, що конає, не біля його ліжка?

— А, ось ви де, — промовив Караффа з якоюсь неналежною веселістю.

— Як його милість, синьоре?

— Спочив.

Дісмас поклав руку на серце і вклонився.

— Прийміть мої глибокі співчуття у цю важку хвилину.

— Ні, ні. Він просто спить.

— О! Ваш виклик нас дуже стривожив. Сестра Гільдеґарда у його милості?

— Ходімо, майстре Дісмас, — сказав італієць. — Такий чудовий день. Давайте прогуляємось.

Дісмас сторопів.

— Чому ви мене так назвали?

Караффа посміхнувся.

— Бо це ваше ім'я. Дуже доречне, між іншим. Дісмас, добрий розбійник. Як там звали поганого розбійника? Нібито Гестас? Але пам'ятають лише доброго розбійника. Цікаво, чому? Втім, це не важливо. Ходімо!

— Де сестра Гільдеґарда?

— Хіба я доглядач вашої сестри?.. Не переймайтесь, це я пожартував, хоча зазвичай не жартую. Тож ходімо?

Дісмас мовчки попрямував до герцогських апартаментів. Караффа проказав йому вслід:

— Там ви її не знайдете, майстре Дісмас. Не треба здіймати галас. Хіба що ви бажаєте, щоб усі дізналися, хто ви є і з якою метою сюди прибули.

Дісмас вагався.

— Для вас буде набагато краще уважно вислухати те, що я скажу.

Дісмас повернувся і пішов за Караффою, його серце калатало.

— Погодьтеся, що не варто марнувати такий гарний день на суперечки, — промовляв той. — От і добре. І яке полегшення: нарешті ми можемо поговорити щиро, без масок. До речі, ваш друг, так званий граф Лотар, — славний чоловік. Не можу позбутися відчуття, що я його десь бачив. Може, він колись був у Флоренції? Але більш за все мене розважило, коли він сказав, що його хрещений — великий захисник Савойї… Яке ж у вас кисле обличчя, Дісмасе! Вам не до вподоби трохи побазікати? Добре. Я теж не люблю гаяти час. Ми обидва зайняті хлопці. Я — управитель його милості, ви — майстер реліквій Фрідріха Саксонського. А також кардинала Майнцького. Маючи двох хазяїв, ви, певно, навіть більше зайнятий, ніж я…

Охоронець Караффи тим часом приєднався до їхньої прогулянки.

— Тепер головне: чи потрібно мені пояснювати наші вимоги? Звісно, ні. Ви мені дещо, я вам також дещо взамін… Ні, ви тільки подивіться, які хмаринки!.. Савойя гарна. Вона буде прекрасною частиною Франції. То що, побачимося після Тайної вечері? Ох, який же дурний цей герцог Карл з його живими картинами! Але це нам обом на руку, еге ж?

— Я вам кажу, давайте схопимо його і почнемо різати на шматки, доки він її не віддасть.

— Не будь дурнем, Наткере, — сказав Дісмас. — До нього не підійдеш ближче, ніж на тридцять футів. Знадобиться кінний загін, щоб пробитися через його охорону.

Маркус похмуро сказав:

— Мені не обов'язково наближатися до нього.

— Так, ти можеш застрелити його з арбалета, але це не поверне Магду.

— А чому б не звернутися до майстра Ростана? — мовив Дюрер.

— Заради Бога, Нарсе! Ти вважаєш, він зрадіє, коли дізнається, хто ми? В підземеллі Шамбері зараз перебуває п'ятнадцять імперських найманців з ордером на наш арешт. Хочеш, щоб тебе віддали їм? Знаєш, як у Швабії катують убивць знатних осіб? Тебе зв'язують ланцюгами і опускають до ями з голодними псами. Повільно. І тебе з'їдають шматок за шматком. Цей вид покарання називається «Цербер», на честь пса, який охороняє ворота до пекла. Хочеш спробувати це? У нас немає вибору. Або ми віддаємо Караффі плащаницю, або це погано скінчиться для Магди.

— Я все одно не розумію, — сказав Дюрер. — Як ця свиня дізналася?

— Це вже не має значення, Нарсе. Він знає. Можливо, через це.

Дісмас показав долоні.

— Декілька днів тому я забув надіти рукавички. Така тупість! Караффа побачив їх. Такі, як він, добре знайомі з технікою «Малої Маріонетки». І він дійшов логічного висновку, що я не слуга германського графа. Між іншим, він упевнений, що бачив тебе раніше. У Флоренції. Хоча це вже не має значення. Або ми передамо йому плащаницю, або Магду будуть катувати так, як я не хочу навіть уявляти.

Дісмас випростався.

— Це моя провина, — сказав він. — Я не маю права просити жодного з вас ризикувати життям. Їдьте з Шамбері. Зараз же. Я здамся герцогу Карлу. Він змусить їх відпустити Магду. Все інше не має значення.

Раптом подав голос Анкс — простий і дурноголовий Анкс:

— Вона наша сестричка.

Це все, що було потрібно сказати.

— Навіть якщо все вдасться і ми віддамо цій сволоті плащаницю, — сказав Конрад. — Чи відпустить він її?

— Хіба у нас є вибір?

Дюрер підвів риску:

— Нам майже ні на що більше сподіватися.

Дісмас міркував, крокуючи з кутка в куток.

Несподівано його погляд упав на мініатюрний портрет під склом, що висів на стіні архідияконових апартаментів. Він зняв його зі цвяха.

— Нарсе, за скільки ти можеш це намалювати?

— Ти хочеш отримати копію цього?

— Ні. Мініатюру. Схожу на цю.

— Ну…

— У тебе є година.

— Година?

— Мені не треба, щоб це був шедевр, Нарсе.

Дісмас швидко пояснив свою ідею. Дюрер вийшов з кімнати, щось буркочучи. За годину все було готово. Дісмас підмінив малюнок у рамці.

— Добре, Нарсе, добре. Тепер візьми аркуш. Я тобі продиктую.

Дюрер записував те, що говорив Дісмас, час від часу поглядаючи на нього з піднятими бровами.

Коли з цим було покінчено, Дісмас сказав:

— Тепер дай мені перстень.

Дюрер лизнув палець і стягнув з нього перстень графа Лотара. Дісмас тим часом гарячково рився у шухлядах архідиякона. Знайшовши маленьку шкіряну сумочку, він поклав мініатюру і перстень всередину.

— Зачекай… — сказав він сам до себе. Дістав з сумки мініатюру, нашкрябав на її зворотному боці три слова і поклав назад.

— Меч!

Дюрер передав Дісмасу графський меч.

Дісмас передав меч і сумку Маркусу та Анксу.

— Карети біля герцогських апартаментів. Блакитна належить Караффі. Сховайте це в ній. Якщо хтось питатиме, скажіть, що ви люди майстра Ростана і що це прощальні подарунки від самого Карла Доброго. Після цього швидко йдіть до конюшні. Готуйте коней.

Маркус та Анкс покивали й пішли.

Дюрер сказав:

— Майстер Ростан піде на це?

— Побачимо. Якщо Караффа виконає умови угоди, тоді нам це не знадобиться.