Майстер реліквій - Крістофер Баклі
Магда сиділа упоперек ліжка, спершись спиною на стіну, і шила щось із білої тканини, яка лежала купкою навколо її ніг. Дісмас сів на ліжко, підібрався до неї, поклав голову на її коліно і миттю заснув.
Коли він прокинувся вранці, то дуже зрадів, що плащаниця цього разу не розмовляла з ним уві сні.
42. А що, як вони вип’ють вина?
Жива картина почнеться рівно о шостій. Ростан сказав: «Будьте люб'язні, ні в якому разі не запізнюйтесь».
Одразу після полудня Дісмас і Магда попрямували до Святої каплиці — робити вигляд, що допомагають з останніми приготуваннями. Їм на руку було те, що у каплиці так само кишіло багато ремісників та слуг. Магда рушила на кухню. Дісмас обійшов навколо обіднього столу, рівняючи стільці, складаючи серветки та усе роздивляючись. Срібна скриня з ладаном стояла наприкінці столу, біля однієї з жаровень. Він схилився над нею, наче милуючись прекрасним срібним вбранням, і трохи відкрив кришку. Потім набрав дрібку мирри — нібито, щоб понюхати. Роблячи це, він смикнув за мотузок у рукаві, висипавши до скрині вміст циліндричного мішечка, який Магда вшила у підкладку рукава.
Дісмас закрив кришку і знову почав пересувати стільці. З кухні вийшла Магда. Вона кивнула, і обоє разом вийшли із каплиці.
Спускаючись сходами, вони почули звук — по бруківці внутрішнього двору гуркотіли колеса карети. За нею — ще одна, тоді ще і так десь із дюжину. Коли карети проїжджали повз, Дісмас помітив на кожній герб Медічі. Одну з них, світло-блакитну, він упізнав, вона належала Караффі. Екіпажі, описавши широке коло, зупинилися навпроти апартаментів герцога Урбіно — через двір від каплиці.
— Що це?
Вони з Магдою помітили, як з дверей сипнули лакеї з багажем і почали вантажити його на позадки карет.
— Лоренцо їде.
— Слава Богу, — сказала Магда.
Карети все прибували. Нарешті з дверей апартаментів герцога вийшов Ростан і попрямував через двір до каплиці. Побачивши Дісмаса, він помахав і підійшов ближче.
— Що відбувається? — спитав Дісмас.
Ростан навіть не намагався приховати задоволення.
— Наш високий гість від'їжджає до Парижа на хрестини дофіна. Як ми будемо сумувати за ним! Гхм!
— Він навіть не залишиться подивитися живу картину і показ Святої Плащаниці?
— На жаль. Синьйор Караффа повідомив, що його милість погано почувається. Через те, що дорога до Парижа складна, було вирішено виїхати раніше. Скільки ж у тих італійців багажу! Але вони завжди так шикарно вдягнені… Отже, майстре Руфус, і ви, сестро, — о шостій, так? Гхм!
На цьому Ростан пішов.
Радість Дісмаса від того, що герцог Урбіно не має підступних намірів щодо плащаниці, і Магда більше не буде наражатися на небезпеку — два благословення одразу! — була такою, що він би негайно обійняв Магду прямо тут. Але вони стояли геть на виду, та й Магда була у чернечому вбранні, тож він стримав себе.
— Ходімо швидше! — збуджено промовив він.
Він почувався пташкою, яку визволили з клітки. Його підошви ледь торкалися бруківки. Вони швидко пробігли три сходові марші до апартаментів архідиякона, для чого Магді довелося високо задрати поділ. У двері Дісмас просто увірвався, налякавши Дюрера та всіх інших.
— Чудова новина! — закричав він, відсапуючись. — Чудова, прекрасна новина! Італійці — вони їдуть! Поки я тут це кажу, вони завантажують карети і ось-ось пошкутильгають до Парижа!
— І що? — сказав Наткер.
— Ти не розумієш? Це означає, що вони не по плащаницю приїжджали. І це означає, друзі мої хороші, що нам більше не потрібно «переводити» її!
Дісмас повалився в крісло.
— Який чудовий день! Який чудовий день!
Конрад замислено прорік:
— Я думав, ми вирішили спочатку вкрасти, а вже потім вирішувати.
— Я теж, — сказав Наткер.
— Хлопці,— сказав Дісмас, — герцог Карл — хороша людина. Навіщо нам красти його реліквію?
Ландскнехти замислились.
— А як же тоді покута? — спитав Конрад. — Увесь цей час ти скиглив, що попадеш до пекла, якщо не виконаєш свою покуту.
Дісмас кивнув.
— Так, моя покута… Ну, Конраде… я саме зараз міркую про це. Спробуй відповісти на питання: який доброчесний священик міг би призначити в якості епітимії вкрасти плащаницю Ісуса? Призначив би Лютер таку покуту?
Конрад насупився.
— Хай там як, але її призначено.
Дісмас розсміявся.
— Я зворушений твоїм піклуванням про мою душу.
— Ти казав, що ми викрадемо її, а тоді проголосуємо, чи продавати.
— Конраде, але італійці їдуть!
— Не думаю, що це на щось впливає. План є план. Я кажу так: доведемо справу до кінця. А потім вирішимо, що робити далі.
Дюрер утрутився з більш практичного питання:
— А що там з вином та ладаном?
«Господи!» — похопився Дісмас. Він так радів від'їзду італійців, що геть про все забув.
У двері постукали. Дісмас підійшов відчинити. На порозі виник один з людей Караффи, дуже захеканий.
— Сеньйоре Руфус! Сестро Гільдеґарда!
— У чому справа?
— Його високість герцога Урбіно розбив параліч. Він помирає. Просить сестру допомогти.
— Хіба він не їде?
— Ми вже збиралися виїхати, аж раптом стався напад. Послали за сповідувачем. Будь ласка, сестро! Він терміново вас кличе. Візьміть ваше сердечне зілля…
Магда зібрала аптекарську сумку.
— Я йду з тобою, — сказав Дісмас.
Магда дала знак Дісмасу зачинити двері, щоб слуга нічого не почув.
— Хвилинку, — сказав Дісмас, звертаючись до того.
Магда сказала:
— Тобі треба бути у каплиці.
— Але…
— Я не знаю, що робити з миррою. Вино стоїть в кухні у великому глиняному глечику на столі біля дверей каплиці. На глечику біла серветка з маленьким червоним хрестиком.
— Я не можу просто зайти до кухні і вийти з вином!
— Сомельє — це огрядний чолов'яга у червоному капелюсі, на якому вишитий герб савойських герцогів. Його звати Бертран. Він зі мною фліртував. Скажи йому… ні, краще прошепочи: «Сестра Гільдеґарда просить зустрічі після живої картини. У замковому саду». Він дуже зрадіє, будь певен. Тоді, коли вже виходитимеш, перекинь глечик, наче ненароком.
— А якщо його там не буде? Якщо вони його переставили? Якщо його подадуть під час показу живої картини?
— Тоді,— сказала Магда, — у Ісуса і його апостолів буде дуже весела Тайна вечеря. Слухай, Дісмасе, вино стоїть на місці. Просто піди і перекинь глечик. Що вони тобі зроблять? Хіба що обізвуть йолопом.
— Добре, добре. Але що з ладаном? Що мені з цим робити? Теж перекинути скриню? Ну нічого, щось придумаємо… Але я все одно не хочу, щоб ти йшла до Лоренцо сама.
— Не хвилюйся, Дісмасе. Все буде добре. Він помирає. Скоро все скінчиться.