Майстер реліквій - Крістофер Баклі

Дісмас двічі торкнувся свого носа.

— Якщо я це зроблю, підходьте, трохи постійте з блаженним виглядом і виходьте. Нічого більше. Це буде моїм сигналом усе припинити.

— Як це «з блаженним виглядом»? — спитав Анкс.

— Як у янголів, — сказала Магда. — В цих двох, — вона показала на Конрада і Наткера, — це вийде природно.

— У цих двох? Тю!

Конрад сказав:

— Це непоганий план, Дісмасе. Можна навіть сказати, гарний. Але він залежить від багатьох дрібниць, які повинні спрацювати. Чому б нам просто не підпалити ту бісову каплицю? Дим, паніка, ми заходимо, ламаємо ґрати залізними прутами і — фюїть! — зникаємо.

— Ми вже обговорювали це, Конраде. Безліч разів. Ми не будемо палити Святу каплицю. І тобі треба молитися, щоб Господь не почув твоїх пропозицій. Дозвольте нагадати — всім вам. Ми «переводимо» плащаницю. З єдиної причини — щоб не дозволити Лоренцо і Караффі викрасти її.

Маркус застогнав.

— І що тобі наразі каже, Ісус, Дісмасе? Ти з ним більше не розмовляв?

— Не будь таким небогочестивим, Маркусе. Звісно, герцог Урбіно і Караффа мають наміри щодо плащаниці. Я впевнений в цьому.

— А якщо ні? — спитав Конрад.

— Тоді вони з миром поїдуть собі до Парижа на хрестини французького немовляти. І якщо наш план спрацює, ми «переведемо» плащаницю з Шамбері.

— А потім?

Дісмас зітхнув.

— Ну, Конраде, що ми, на твою думку, повинні зробити з плащаницею?

— Я знаю тільки те, що нам наказали зробити. Принести її Альбрехту. А потім убити тебе.

Магда ахнула.

— Та не хвилюйся, — посміхнувся Конрад, — то лише накази. І це було давно. А зараз ми друзі.

Магда поцілувала Конрада. Потім Наткера і Анкса.

— Ви хороші хлопчики!

Ландскнехти зашарілися.

Конрад сказав:

— Але, навіть будучи друзями, кожен з нас має право запропонувати, що зробити з призом. Я пропоную її продати. У Базелі, на ярмарку реліквій. Скільки за неї дадуть?

Дісмас міркував. Він навіть уявив цю сцену. Шенк був би задоволений.

— Багато, — сказав він, — але це мають бути дуже приватні торги. Не можна просто прийти до Базеля і об'явити: «Ось Свята Плащаниця з Шамбері, свіжовикрадена у герцога Савойського». Ти потай повідомляєш півдюжини найзаможніших покупців. І дивишся, куди поверне ринок.

— І куди він поверне?

— До великих грошей, Конраде. Вистачить кожному з нас, щоб більше не перейматися грошима.

Анкс потер долоні.

— Але спочатку порахуємо наші динарії, — продовжив Дісмас. — Давайте спитаємо себе… Як ви вважаєте, чого б насправді хотів Ісус? Щоб ми вкрали плащаницю у герцога Савойського і продали її багатому покупцю?

— То ж він казав — «блаженні вбогі», хіба ні? А ми і є вбогі.

— Так. Влучно сказано, — зауважив Наткер.

— Ну, якщо ми почали цитувати Святе Письмо, давайте також згадаємо: «І розділили ризи мої між собою, і за одяг мій кидали жереб»[36].

Наткер спитав, схилившись до Конрада:

— Про що це він говорить?

Магда сказала:

— Як не соромно, Наткере! Це ж Псалтир. Ти що, ніколи не ходив до церкви?

— Я був тільки…

— Рахуй свої динарії, Наткере. Ще до того, як вони в тебе з'являться. Ти не розумієш, що Дісмас турбується про наші душі?

Ландскнехти подивились один на одного. Душі?

Магда продовжила:

— Якщо ми вкрадемо Ісусову плащаницю тільки щоб продати її за гроші, що ми маємо сказати йому в Судний день?

Анкс промовив:

— Я скажу: «Дякую, Господи, за гроші, що я виручив за твою плащаницю. Я гарно провів час, витрачаючи їх».

Наткер закивав.

— А я скажу: «Через ці гроші я можу піти на пенсію і більше не буду ландскнехтом. Не доведеться більше заробляти на життя, вбиваючи людей».

— Так, — підтвердив Конрад. — Через викрадення плащаниці Ісус веде нас до кращого життя. Тут я бачу, як працює… як ви це називаєте?

— Провидіння Боже.

— От, саме воно.

Дюрер похитав головою.

— Якими ж досвідченими богословами ви стали, хлопці.

— Почекай, — сказав Дісмас. — Я не впевнений, що Ісус має на увазі саме це.

Маркус застогнав.

— Замовкніть усі! В мене від вас голова розколюється… Тебе це не стосується, Магдо. «Чого хотів би Ісус?» Та Ісус напевно сміється, слухаючи вас. Плащаниця ж несправжня. Вони всі несправжні. Дісмас сам був упевнений, що вона несправжня, доки його мозок не перетворився на вівсяну кашу через те, що той содоміт, кардинал Майнцький, з ним зробив. Зараз він вважає, що з ним розмовляє простирадло.

— Маркусе, почекай! — сказав Дісмас.

— Замовкни, Дісмасе. Я тобі як друг кажу. Ти сам не свій. Як довго я тебе знаю? Скільки разів ми разом проходили крізь пекло? До того, як вони це зробили з тобою, ти ніколи не розмовляв з білизною.

Магда втрутилась:

— Я думаю, Маркус хоче сказати, що…

— Що я збожеволів, — сказав Дісмас.

— Послухай, — вів далі Маркус, наче не почувши. — Я не знаю і не переймаюся тим, про що думає Ісус. Якщо ми збираємося це зробити — давайте зробимо. І якщо наступного дня ми ще будемо живі, то вирішимо, що робити з плащаницею. Проголосуємо. Ісусу теж надамо право голосу.

Усі мовчали.

Дюрер сказав:

— Не знаю, чи вона справжня. Хоч справжня, хоч ні, мені не подобається, що розпусний Лоренцо викраде її у герцога Карла. Він дійсно янгол.

Тож вирішили спочатку діяти, а вже потім вирішити, як далі діяти.

Ландскнехти сказали, що їх сушить і їм треба негайно випити. Дісмас дозволив, узявши з них слово, що вони не нап'ються. Завтра всім треба мати ясний розум. Маркус пішов із ними, але не через бажання випити, а через прохання Дісмаса наглянути за ними. Магда повернулася до себе в кімнату і взялася шити, залишивши Дісмаса наодинці з Дюрером.

— Ну, давай, — сказав Дюрер. — Допоможи мені.

Дюрерова плащаниця лежала на обідньому столі архідиякона. Вона має бути складена точнісінько так само, як плащаниця з каплиці: двічі у довжину, двічі у ширину, тоді знов те саме, і знов, доки не вийде тридцять два шари тканини.

Вони закінчили і мовчки подивилися на неї.

— Вона гарна, Нарсе.

— Хм. Навіть краща за герцогову. Занадто гарна, щоб віддати її тій свині — Альбрехту. Якщо все вдасться, тоді що?

— Здається, буде голосування.

— А якщо більшість буде за те, щоб повернути її герцогу Карлу? Думаєш, хлопці примиряться з таким рішенням? Ми ж не міська рада.

— Тоді видно буде.

— Це виглядає дивакувато, Дісмасе. Ризикувати власними шкурами, щоб викрасти те, що ми повернемо.

— Так, сенсу тут не багато. Так само, як і в тому, що шматок лляного полотна розмовляє зі мною. Але який сенс у тому, щоб вірити, ніби п'ятнадцять століть