Слідопит, або Суходільне море - Джеймс Фенімор Купер

відвів убік свого зятя і Слідопита й почав їм нашіптувати, що, мовляв, Джасперове повідомлення про шпигунів — не що інше, як «обставина», та ще й досить важлива, за розслідування якої він ще, мовляв, візьметься; а твердження про можливості пірог, мовляв, просто-напросто сміховинні й розраховані на те, щоб залякати недосвідчених; Джаспер, переконував Кеп, з такою певністю розповідав про тих двох незнайомців, які висаджувалися на берег, що йому, мабуть, відомо про них набагато більше, ніж можна було вивідати лише з їхніх слідів... Що ж до мокасинів, продовжував Кеп, то їх носять тут не тільки індіяни, а й білі; він і сам, мовляв, купив собі пару; так само й чоботи ще не означають неодмінно військову людину. Сержант хоч і не погодився з більшістю Кепових доказів, одначе вони зробили на нього певне враження. Йому самому здавалося дещо дивним, що так близько від форту* були виявлені шпигуни, а він нічогісінько не знав про це; не менш дивним здавалося й те, що Джасперові було відомо про такі речі, котрі, за переконанням сержанта, не мали жодного відношення до його службових обов’язків. Правда, раз чи два «Вітрогона» посилали на той берег, щоб відвезти чи забрати звідти своїх вивідувачів, але сержант був певний, що Джаспер там відігравав другорядну роль і знав так само мало, як і його матроси, з яким саме завданням посилалися ті люди. Не міг збагнути сержант і того, чому серед них раптом тільки одному Джасперові було відомо про цю недавню висадку шпигунів. Слідопит, проте, дивився на все зовсім по-іншому. З притаманною йому скромністю він дорікав собі за те, що знехтував своїм обов’язком, і ставив у заслугу Джасперові, що той знав про випадок, про який у першу чергу мав знати саме він, Слідопит. Він не бачив нічого підозрілого в тому, що Джаспер знав про випадок із шпигунами, але вважав просто неприпустимим, якщо не сказати — ганебним для себе, що тільки зараз про це довідався сам.

— Щодо мокасинів, добродію Кепе,— промовив, скориставшись короткочасною мовчанкою, Слідопит — цілком вірно: їх таки носять тут як блідочолі, так і червоношкірі; але вірно також і те, що сліди від них у блідочолих і червоношкірих — різні. Кожен лісовий розвідник, глянувши, скаже вам, де слід індіянина, а «де — білого, незалежно від того, йшов він у чоботях чи в мокасинах. Тому я не бачу підстав звинувачувати й Джаспера в цьому. Це ще не вагомий доказ для звинувачення в зраді.

— Ну, а ви взагалі припускаєте, Слідопите, що на світі бувають зрадники? — логічно заперечив Кеп.

— Бувають. Я, наприклад, не зустрічав чесного мінга... такого, що здатний устояти перед спокусою зрадити вас. Вони, здається, вроджені кривоприсяжники, і мені часом здається, вони за це більш заслуговують жалощів, ніж переслідувань.

— Тоді чому б не бути цій самій слабині і в Джаспера? Людина є людина, і я з досвіду знаю, якою жалюгідною інколи буває її натура; принаймні я суджу це по своїй власній натурі.

Цим було започатковано ще одну довгу й безладну суперечку з приводу вини чи безвинності Джаспера, наприкінці якої сержант і його шуряк майже зійшлися на тому, що хлопець і справді шпигун. Тим часом Слідопит, який ще запальніше, ніж досі, захищав звинувачуваного, тільки дужче переконався у безпідставності висунутого проти Джаспера звинувачення. У цьому не було нічого неприродного, бо все-таки найкращий спосіб утвердитися в переконанні — це відстоювати його, хоча найбільші омани наші теж народжуються в суперечках, коли ми, здавалося б, намагаємося знайти істину, а насправді лише підкріплюємо власні упередження. На цей час сержант дійшов уже до такого душевного стану, що готовий був дивитися з підозрою на кожен крок молодого капітана, і незабаром зійшовся із родичем на тому, що Джасперова обізнаність у справі шпигунів є одна з тих самих «обставин», бо знати про такі речі не входило в коло його обов’язків.

Доки це питання обговорювалося на кормі, Мейбл сиділа мовчки сама біля трапа до кабіни. Поручник М’юр пішов улаштовуватися в каюті, а Джаспер стояв неподалік, схрестивши руки й блукаючи поглядом від вітрил до хмар, а від хмар — до темних обрисів, берега, звідти ж — до озера й знову до вітрил. Наша героїня теж заглибилася в думи: в її пам’яті спливли тривоги недавніх мандрів, а надто страхи тієї пам’ятної ночі, довгождана зустріч із батьком, що був їй по суті чужою людиною; нове й незвичне життя у форту, а тепер і ця мандрівка — всі ці події низкою проходили в її голові, й, здавалося, тяглися вони вже місяці. Майже не вірилося, що вона тільки недавно покинула місто з його цивілізованим життям; особливо ж її дивувало, що події, котрі вона так глибоко пережила під час мандрівки по Освего, надто вже швидко зблякли в її пам’яті. Дівчині було невтямки, що швидка зміна подій створює ілюзію прискореного плину часу і що від нескінченного потоку вражень незначні епізоди мандрівок часом підіймаються до рівня великих подій. Вона намагалася пригадати, коли і в які дні що було, щоб переконатися, що вона п справді знайома з Джаспером, Слідопитом і навіть зі своїм рідним батьком усього-на-всього трохи більше двох тижнів. Обдарована від природи більше добрим серцем, ніж багатою фантазією (хоч не позбавлена цілком і цієї риси), Мейбл не могла належним чином визначити силу своїх почуттів до людей, котрі донедавна були для неї зовсім чужі. Це й зрозуміло: адже вона ще не звикла роздумувати над своїми почуттями і визначати, куди вони її схиляють. Досі, однак, її чиста душа не була ще заражена бацилою недовіри, і вона ні в чому не підозрювала жодного зі своїх залицяльників. Тим більше, їй ніколи не могло навіть спасти на думку, щоб хтось із цих залицяльників міг бути зрадником короля і батьківщини. А в той час (та й опісля, за часів республіки) вихваляти королів та інших правителів,— як заморських, так і тутешніх,— було цілком безпечно, зате ганити їх за недоліки — більш ніж небезпечно, бо це трактувалося, як зрада. Завдяки такому обмеженню свободи поглядів уся суспільна думка створювалася нечесними політиканами, і широка громадськість одержувала втішну для можновладців інформацію з рук тих, що вершили з-за лаштунків свою політику. Отож і не дивно, що відданість короні, яка в Лондоні являла собою всього-на-всього один із видів політичної гри, виростала в колоніях, як, скажімо, в нью- йоркській, у непорушну віру, що здатна була, здавалося,