Слідопит, або Суходільне море - Джеймс Фенімор Купер

«Вітрогон» підняв верп, заледве на тендері помітили, що сержант відплив човном від берега, бо лише па нього й чекали. Суденце негайно розвернули носом па схід, і матроси та вояки, з усіх сил налігши на весла, спрямували його в течію річки, і тепер вона повільно понесла тендер у відкрите озеро. Вітру все ще не було, а ледь відчутний свіжий подих з озера, що потяг був перед заходом сонця, теж остаточно стих.

Впродовж усього цього часу на тендері панувала незвичайна тиша. Здавалося, всі на борту немов передчували, що з настанням темряви вони вступають у смугу непевних подій, а усвідомлення високого обов’язку, пізня година і таємність їхнього відплиття надавали цим маневруванням особливої урочистості. Підтримувала це почуття й загальна дисципліна на борту, де майже всі мовчали; ті ж, що вряди-годи й перекидалися словом, розмовляли впівголоса. «Вітрогона» повільно відносило у відкрите озеро, аж доки річкова течія остаточно втратила силу; потім суденце зупинилося в очікуванні вітру з берега, що, як завжди, починався у вечірню годину. Минуло з півгодини, а «Вітрогон», мов та колода, нерухомо лежав на воді. Поки відбувалися вищезгадані незначні відміни в розташуванні суденця, в одному місці на ньому, попри загальну тишу, точилася розмова: це сержант Дангем, переконавшись, що Мейбл зі своєю супутницею сидять на верхній палубі, завів Слідопита у задню каюту і, щільно причинивши за-собою двері й переконавшися, що їх ніхто не в змозі підслухати, звернувся до нього з такими словами:

— Друже мій Слідопите! Давно вже ти ділиш зі мною всі злигодні й небезпеки по лісах.

— А давно, сержанте, дуже давно. Часом я навіть починаю потерпати, чи не застарий я, бува, для Мейбл: таж її ще й на світі не було, як ми вже з тобою воювали французів...

— А ти цього не бійся, Слідопите. Я теж був майже у твоїх роках, коли переконав, нарешті, її матір стати моєю дружиною, а Мейбл дівчина статечна, розсудлива,— із тих, які вважають репутацію важливішим за все інше. Такий хлопчак, як Джаспер — Прісна Вода, наприклад, їй ніколи не припаде до вподоби, дарма що він і молодий, і гожий.

— А хіба Джаспер задумав одружитися?.. — прямо, проте насторожено запитав Слідопит.

— Як на мене, то я волів би, щоб ні; принаймні доки він доведе всім, що гідний мати дружину.

— Чого ж, Джаспер — відважний хлопець, з неабияким хистом до своєї стихії, і він має право на дружину, як і будь-хто інший.

— Відверто кажучи, Слідопите, я тебе й завів сюди, щоб віч-на-віч побалакати саме про цього молодика. Справа в тому, що майор Данкен отримав відомості, які наводять на підозру, що Прісна Вода нас хитро ошукує і що він підкуплений ворогом. Я хочу почути, яка твоя на це думка, Слідопите.

— Що, що??

— Майор, кажу, підозрює Джаспера в зраді... Буцімто він... французький шпигун, і що найгірше, ніби його підкупили, щоб він зрадив саме нас. Майорові про це хтось сповістив листом, і він мені доручив слідкувати за кожним Джасперовим рухом, тому що побоюється, аби Джаспер неждано-негадано не завів нас у руки ворогові...

— Та невже тобі отак сказав Данкен оф Ланді, сержанте?!

— Саме так і сказав, Слідопите. І хоч мені й не хочеться думати щось погане про Джаспера, проте в мене дедалі дужче пробуджується якесь почуття, котре підказує, що йому не треба довірити. А ти, друже, віриш у передчуття?

— У що, сержанте?

— У передчуття... Ну, це ніби внутрішнє провіщення того, що має обов’язково трапитися. Шотландці в нашому полку дуже вірять у нього, і боюся, що не безпідставно, бо моя думка про Джаспера надто вже швидко змінюється.

— Бо ти балакав про Джаспера з Данкеном оф Ланді, от його слова й підсилюють у тобі підозру.

— Ні, це зовсім не тому, бо коли я балакав з майором, у мене були зовсім інші почуття, і я намагався, як тільки міг, переконати його, що він несправедливий до хлопця. А зараз бачу, що від передчуття нікуди не дінешся, і боюся, як би й справді для цього не було якихось підстав.

— Я не знаю, що таке передчуття, сержанте, зате я знаю Джаспера — Прісну Воду з самого дитинства, і я так упевнений в його чесності, як у своїй чи у Змієвій.

— Але Змій, Слідопите, вдатний до різних хитрощів та військових засідок, як і будь-який індіянин.

— Це вже у нього в натурі, сержанте, все його плем’я від природи таке. Змінити ж свою натуру ніхто не в силі — ні червоношкірий, ні блідочолий. Проте Чингачгук не з тих, що викликають якісь там передчуття.

— Що правда, то правда; я й сам ще вранці нічого поганого не думав про Джаспера. А відтоді, як мною опанувало це передчуття, мені ввижається, ніби Джаспер і по палубі ходить якось підозріло, не так, як досі; і що він мовчазний і похмурий, як людина, у якої ніби камінь на сумлінні.

— Джаспер ніколи не галасує, він сам каже, що коли на кораблі галас,— значить, на ньому нема ладу. Добродій Кеп, до речі, такої ж думки. Ні, ні, я не повірю нічому поганому про Джаспера доти, доки не побачу доказів. А поклич-но сюди свого шуряка, сержанте, і запитаємо ще в нього, бо лягти спати з підозрою до свого друга — все’дно, що лягти спати із свинцем у серці. Ви як собі хочете, а я не вірю вашим передчуттям.

Сержант, сам не знаючи чого, погодився, і Кепа запрошено було на розмову. А що Слідопит почував себе впевненіше, ніж його приятель, і був глибоко переконаний у тому, що на хлопця зведено наклеп, він узяв на себе роль ведучого.

— Ми попросили вас сюди, добродію Кепе,— почав Слідопит,— аби запитати вас ось що: ви часом не помітили чогось незвичайного у поведінці Джаспера сьогодні ввечері?

— Як на прісну воду, добродію Слідопите, то його поведінка, я б сказав, цілком у межах звичайного, хоча він у багато чому й грішив проти правил, коли відчалював від

— То так, ми знаємо, що ви ніколи не погодитеся з ним щодо того,