Слідопит, або Суходільне море - Джеймс Фенімор Купер

ніколи не вмів до пуття про це розповісти, хоч усі й знають, що це був славний подвиг. Так, так, Джаспер поганий оповідач це змушені визнати навіть його найкращі друзі. «Вітрогон» же тоді, вважайте, був майже в руках французів і мінгів, але Джаспер вирятував його, пішовши на такий маневр, на який здатна відважитися тільки людина з гострим розумом та хоробрим серцем. Сержант розповість це краще за мене, і було б добре, щоб ви так, при нагоді, коли-небудь попросили його. А Джаспера шкода й турбувати: він тільки зіжмакає усю цю історію, бо оповідач з нього зовсім нікудишній.

Мейбл про себе вирішила довго не чекати, а ще сьогодні розпитати в батька все про ту незвичайну історію, бо кращої нагоди почути похвалу на адресу того, хто погано оповідає, про свої подвиги, вона собі навіть уявити не могла.

— А як «Вітрогон» — залишиться з нами, коли ми прибудемо на острови,— запитала вона, якусь мить вагаючись, чи годиться їй таке питати,— чи покине нас самих?

— Всяк може бути, залежно від обставин. Джаспер рідко коли тримає корабля на якорі, якщо є якесь діло: тож цілком можливо, що й цього разу він не сидітиме склавши руки. Одначе я так мало знаюся на кораблях та справах водяної стихії взагалі, окрім хіба що переправ на пірозі через пороги й водоспади, що взагалі нічого не скажу. В одному я, проте, переконаний: під командуванням Джаспера, який знаходить стежку на Онтаріо не згірше якого делавара на суші, ми можемо бути цілком спокійні.

— А наш делавар, Великий Змій... чому це він тут зараз не з нами, Слідопите?

— Ви б краще запитали: «Чому це ви, Слідопите, тут?» Змій на своєму місці, де йому й належить бути, а от я — ні. Він-бо пішов з двома-трьома розвідниками берегом озера й зустрінеться з нами тільки на островах, щоб передати відомості, які йому, може, пощастить роздобути. Сержант — досвідчений вояк: він не виступить назустріч ворогові, не забезпечивши тилу! Як жаль тільки, Мейбл, що ваш батечко не від роду генерал, як дехто з цих зайд-англійців, що поналазили сюди! Я певен: якби йому доручили командування, за один тиждень і ноги французької не було б у Канаді!

— А нам хіба що — доведеться зустрітися з ворогами? — запитала, усміхнувшись, Мейбл і вперше відчула невиразний страх, збагнувши небезпечність експедиції.— Невже навіть до бою може дійти?

— Якщо навіть і дійде, Мейбл, то у нас знайдеться чимало чоловіків, готових з радістю заступити вас від будь-якої небезпеки. Та ви дочка вояка і до того ж, як ми знаємо, не з полохливих. Отож хай страх перед боєм не відганяє нині сну від ваших прекрасних очей!

— Таке скажете, Слідопите! Я взагалі сміливіше почуваюся тут, у глушині лісів, ніж там, у місті, де на тебе чигає стільки спокус звідусіль, хоч я ніколи й не піддавалася їм, пам’ятаючи, чим я зобов’язана своєму дорогому батечкові.

— Ви така ж, якою була й ваша матінка. Мені сержант не раз казав ще тоді, як я не бачив вашого прекрасного личка: «Сам,— каже,— переконаєшся, що Мейбл у всьому — викапана матір: не тонкосльоза і не слабкодуха; вона ніколи не розкисне, побачивши, що в тебе якийсь клопіт, а навпаки — підбадьорить тебе в небезпечну хвилину». Отак і казав!

— А до чого б це батькові було розповідати усе це, Слідопите? — насторожено запитала дівчина.— Чи він гадав, що у вас складеться краща думка про мене, коли знатимете, що я не боягузка, як то люблять прикидатися більшість жінок?

Це просте запитання так збентежило Слідопита, що він не знав, що йому й робити: вдатися до омани? — але ж це було не перед ворогом на полі бою; таїтися навіть зі своїми помислами? — але ж це суперечило усій його природі. Водночас якесь чуття, в котрому він і сам не міг як слід розібратися, підказувало йому, що відкрити щиро всю правду було теж недоречно, а приховати її — не входило, у його правила й звичку. Опинившись у такій скруті, він хоч-не-хоч вибрав середній шлях — вдався до натяків та недомовок, щоб і не сказати, чого не треба, і в той же час нічого не приховати.

— Маєте знати, Мейбл, що ми з сержантом давні друзі,— почав Слідопит,— і що ми з ним не один день і не один кривавий бій провели пліч-о-пліч, хоча, коли казати правду, то й не зовсім пліч-о-пліч, бо я завжди був трохи попереду, як розвідник, а ваш батько — з його вояками, як і належить солдатові королівського війська... А в нас, передових бійців, так уже ведеться, що, коли замовкають рушниці, ми рідко балакаємо про минулий бій, а найчастіше, сидячи коло нічних багать чи продовжуючи похід, ділимося тим, що в кого в душі найдорожче,— так само, як і ви, дівчата, коли сходитеся, аби посміятися й поділитися своїми таємничками. Отож і не дивно, що сержант, маючи таку доньку, яку він любив і любить понад усе на світі, чи не найчастіше розповідав мені саме про неї, а я, не мавши ні дочки, ні сестри, ні матері,— взагалі нікого з рідних чи близьких, окрім хіба делаварів, до яких у мене особлива прихильність, слухав його, проймався його чуттями... і теж полюбив вас, Мейбл, ще до того, як побачив вас... Так, так, полюбив, тільки наслухавшись так багато про вас.

— А тепер, коли ви побачили мене,— довірливо й невимушено усміхаючись, промовила дівчина, яка навіть і не підозрювала, що в Слідопитових словах криється щось більше, ніж батьківська любов чи братня прихильність,— тепер ви, либонь, починаєте усвідомлювати, яка то необачність здружуватися з людьми, яких знаєш тільки з розповідей інших.

— То не дружба, Мейбл... то не дружба, що я до вас почуваю. У мене почуття дружби до делаварів, і я маю його ще від дитинства, але це почуття до них, і навіть до найкращого з них, зовсім не схоже на те, що з’явилося в мене до вас після сержантових розповідей і особливо тепер, коли я знаю вас краще. Я часом боюся, що для людини, котра має такий небезпечний чоловічий фах, як фах провідника, розвідника чи навіть солдата, нерозважливо заводити дружні стосунки з жінками... та ще й з молодими, бо ці стосунки можуть підірвати в неї бойовий дух і відвернути її від звичних занять...

—