П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн

Раптом хавільдар з криком кинувся йому навперейми. Підбігли солдати й потягли Діка Сенда назад. А Тома і його товаришів перегнали на інше місце.

Розлютившись, Дік Сенд кинувся на хавільдара. Він мало не вирвав у того з рук рушницю, відламавши ствол од приклада. Але сім або вісім солдатів кинулись на юнака й одірвали його від хавільдара. Знавіснівши, солдати були б розправились з Діком, якби не втрутився один із начальників каравану, високий араб із злющим обличчям. Це був отой Ібн Хаміс, про якого Гарріс згадував у розмові з Негору. Араб мовив кілька слів, що їх юнак не зрозумів, і солдати, залишивши свою жертву, пішли геть.

Очевидно, солдатам віддано суворий наказ не дозволяти Дікові Сенду спілкуватися з товаришами. Але вони мали й ще один наказ: зберегти йому життя. Хто віддав ці накази — Гарріс чи Негору?

Аж тут пролунали хрипкі звуки рога — «куду» та барабанний дріб. Перепочинок скінчився.

Усі — начальники, солдати, носії й невільники — вмить посхоплювались на ноги. Взявши поклажу, невільники вишикувались у колону, на чолі якої став хавільдар зі строкатим прапором у руках.

Потім було дано сигнал рушати.

Забриніла тиха пісня. Але співали її не переможці, а переможені. В пісні звучала простодушна віра в краще майбутнє й погроза катам:

«Ви женете мене на берег моря, щоб продати в рабство. Та я скоро помру і мертвий звільнюся від ярма. Отоді я повернусь і повбиваю вас!»

X оч гроза й перейшла, та ще не зовсім розпогодилося; по небу пливли хмари. Власне, так і мало бути: настала «мазіка» — другий період дощового сезону. Дощі в цей період ллють переважно вночі протягом двох-трьох тижнів. Це загрожувало новими злигоднями невільничому каравану.

Караван вирушив у дорогу хмарного ранку й, відійшовши від берега Кванзи, попрямував на схід.

П’ятдесят солдатів ішли попереду, близько сотні — обабіч, п’ятдесят — позаду каравану. Отож утекти було дуже важко, навіть коли б невільники не були в колодках і ланцюгах. Жінки, діти, чоловіки ішли впереміш, і хавільдари повсякчас підганяли їх нагаями. Серед невільників було кілька матерів з немовлятами. Деякі тягли дітей — голих і босих — за собою, бо вже не могли нести їх на руках.

Начальник каравану, отой Ібн Хаміс, що втрутився в сутичку Діка Сенда з хавільдаром, пильно стежив за цією людською чередою. Він то йшов на чолі колони, то сповільнював крок, перепускаючи невільників повз себе. Ібн Хамісові та його помічникам було байдуже до страждань бранців. Однак доводилось рахуватися з обслугою каравану: то солдати починали вимагати, щоб їм давали більше харчу, то пагази хотіли зробити зупинку. Виникали суперечки, які нерідко кінчалися бійками. Тож хавільдари зганяли злість на нещасних невільниках. Раз у раз чути було погрози та лайку, супроводжувані розпачливими криками полонених. Ті, що йшли в задніх лавах, ступали по землі, зрошеній кров’ю передніх.

Дікові Сенду ніяк не вдавалося перемовитись бодай словом зі своїми товаришами. їх гнали в голові колони під посиленою охороною. Бет ішов у парі з батьком, старим Томом, Актеон — із Ості-ном. Вони несли на шиях важкі колодки з рогачами. Батоги смугували їхні спини так само часто, як і спини інших невільників.

Бет намагався йти, не смикаючи рогача; він вибирав, куди краще ступити ногою, бо за ним ступав батько. Вряди-годи, коли хавільдар відставав, Бет стиха підбадьорював старого Тома. Помітивши, що батько стомився, він трохи сповільнював ходу. Бет не міг навіть повернути голови й подивитися на батька, якого так любив. Серце його краялося з болю та жалощів.

У старого Тома була хоч та втіха, що він бачив свого сина, але він розплачувався за це дорогою ціною. Сльози котилися в нього з очей, коли наглядач бив Бета нагаєм. Якби він міг заступити сина собою!

Остін і Актеон ішли трохи позаду, так само скуті. їх теж били наглядачі. Як вони заздрили Геркулесові! Небезпека чигала й на нього в цій дикій країні, але він був вільний і міг боротися за своє життя.

Старий Том усе розповів товаришам. Вони були приголомшені, коли почули, що перебувають в Екваторіальній Африці, що їх заманили сюди Гарріс із Негору і що їм нема чого сподіватися на милосердя своїх переможців.

Із старою Нен поводились не краще, ніж із рештою невільників. Вона йшла в гурті жінок. Її скували з молодою жінкою, в якої було двоє дітей, — немовля і трирічний хлопчик. Добросерда Нен узяла хлопчика на руки. Бідолашна бранка дякувала їй поглядом очей, повних сліз. Це була важка ноша для Нен, але вона не спускала хлопчика з рук.

Стара Нен безперестану думала про малого Джека. Уявляла його собі на руках у матері. Хоч він і схуд за час хвороби, однак знесиленій місіс Велдон, мабуть, важко його вести. Де вона тепер? Що з нею сталося? Чи побачаться вони ще коли-небудь?

Дік Сенд ішов в останніх лавах невільників. Він не бачив ні Тома, ні його товаришів, ні Нен. Голову колони було видно лише годі, коли переходили якусь улоговину. Дік простував, глибоко замислившись, і тільки зрідка крики наглядачів вихоплювали його з задуми. Юнака не турбувала власна доля, злигодні та муки, що їх йому, напевне, доведеться зазнати. Він хвилювався за місіс Велдон та за її сина. Дік ступав уперед, дивлячись то собі під ноги, то на колючі кущі пообабіч дороги, на нижні гілки дерев. Він сподівався побачити бодай якийсь знак того, що місіс Велдон вели цим шляхом. Адже іншого шляху на Казонде не було. Як жадав Дік натрапити на її слід!

Отак ішли в каравані невільників Дік Сенд та йош товариші.

І хоч як вони