П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн
Геркулес».
Місіс Велдон та її син живі! Яке щастя! їх несуть у кітанді — отже їм не довелося терпіти муки цього переходу. Кітанда — це щось на зразок гамака, сплетеного з гілок та сухої трави і підвішеного до двох довгих жердин. Зверху кітанда покрита запоною з легкої тканини. Несуть її на плечах два носії.
Навіщо ж потрібні Гаррісові й Негору місіс Велдон та її син? Ці негідники прямують до Казонде. Так, так, тільки туди. Я їх там знайду. Яку ж бо гарну, радісну новину приніс мені Дінго, як підбадьорив мене!
11–15 травня. Караван рухається і рухається вперед. Бранцям іти чимдалі важче. Вони залишають за собою криваві сліди. До Казонде ще маршів із десять. Скільки невільників перестане страждати, не дійшовши туди! Але я повинен дійти! Я дійду!
Який жах! Тіло в деяких невільників — це суцільна кривава рана! І в цю рану врізаються ланцюги…
Жінка весе на руках свою малу дитину, яка вчора вмерла з голоду. Мати не хоче розлучатися з нею.
Дорога за нами всіяна трупами. Багато хто вмирає від вітряної віспи.
Проминули дерево, під яким лежать кілька мертвих невільників, прикутих за шию до стовбура. їх покинули тут на покару. Вони вмерли з голоду.
16–24 травня. Я вже зовсім знемігся, але не маю права впасти. Дощі перестали. Йти під немилосердно палючим сонцем чимдалі важче. Наглядачі підганяють караван, а дорога піднімається досить круто вгору.
Проходили через зарості «ньяси» — високої цупкої трави. Стебла деруть обличчя, а колюче насіння крізь діряву одежу впивається в тіло. На щастя, мої міцні чоботи ще цілі.
Хавільдари кидають зовсім ослаблих невільників на дорозі. До того ж, ми їмо надголодь: харчу обмаль, а солдати й пагази збунтувалися б, якби їм зменшили пайку.
— Нехай жеруть одне одного! — каже начальник каравану, дивлячись на охлялих бранців.
Деякі молоді й здорові з вигляду невільники зненацька падають мертвими. Мені згадалося, що й Лівінгсток писав про це. «Ці нещасливці раптом починають скаржитись на біль у серці. Кладуть руку на груди й падають неживі. Мабуть, умирають від розриву серця. На мою думку, це стається з вільними людьми, несподівано оберненими на рабів, які зовсім не були готові до такої долі».
Сьогодні хавільдари порубали сокирами із двадцять невільників, що, знесилівши, вже не могли йти далі. Ібн Хаміс бачив різанину, але не припинив її. Це було жахливе видовище!
Така страшна смерть спостигла й стару Нен. Я спіткнувся об її труп. Не міг навіть поховати її.
Перша жертва серед пасажирів «Пілігрима» піс-^ ля катастрофи.
Бідна Нен!
Щоночі я виглядаю Дінго. Але він не приходить! Чи не скоїлось із ним якого лиха? А може, щось сталося з Геркулесом?.. Ні! Ні! Я не хочу цьому вірити! Така довга мовчанка свідчить тільки про те, що в Геркулеса немає новин для мене. До того ж, йому треба діяти дуже обережно…»
Розділ IXКАЗОНДЕ
травня караван невільників прибув до Казонде. Половина бранців загинула в дорозі. І все ж работоргівці сподівалися на неабиякий зиск: попит на рабів не меншав, ціни на невільничих ринках Африки були високі.
Ангола провадила широку торгівлю неграми. Португальський уряд у Сан- Паулу-ді-Луанда й Бенгелі не міг їй перешкодити, бо работоргівці гнали каравани внутрішніми територіями африканського материка — глухими і майже недоступними.
Бараки на узбережжі були напхом напхані невільниками. Ті кілька суден, яким щастило прослизнути повз патрульні кораблі, не могли забрати відразу весь цей «чорний товар», що його мали вивозити до іспанських колоній.
Місто Казонде, розташоване за триста миль від гирла Кванзи, було одним з головних невільничих ринків Анголи — «лаконі». Торгівля людьми провадилась на «чітоці» — майдані в центрі міста. Тут «товар» виставлявся на продаж. Звідси каравани вирушали до Великих Озер.
Казонде, як і всі великі міста Центральної Африки, ділилося на дві частини. В торговій частині жили португальські, арабські й тубільні купці; тут же вони збудували бараки для невільників. У другій частині містилася «резиденція» тубільного володаря.
Зазвичай це був жорстокий титулований п’яниця, що правив своїми підданцями, наганяючи на них страх усіма можливими засобами, а жив за рахунок щедрих дарунків работоргівців.
В Казонде весь торговий квартал належав Жозе-Антоніу Алвішу — тому самому работоргівцю, в якого Гарріс і Негору служили агентами. Саме тут була головна контора Алвіша, а філії її — в Біе та Кассанго. Через кілька років після описаних тут подій Камерон побував у кассанзькій філії контори Алвіша.
На головній вулиці торгового кварталу стояли одноповерхові будиночки з пласкими дахами — «тем-бе». В квадратних, обгороджених глиняними стінами двориках тримали худобу. Вулиця виходила на «чітоку», оточену невільничими бараками. Над будинками височіли пишні крони велетенських смоківниць. Уздовж вулиць росли пальми, схожі на мітли, встромлені держаками в землю. У вуличній пилюці греблися стерв’ятники — санітари міста.
Неподалік текла річка Луї. Вона ще не досліджена і є, мабуть, однією з численних приток великої річки Кванго, що впадає в Конго.
«Резиденція» казондського володаря, яка межувала з торговим кварталом, — скупчення злиденних халуп, що розкинулись мало не на квадратну милю. Одні халупи обгороджені очеретом, інші — живоплотом з молодих смоківниць. Деякі зовсім не мали огорож. Серед плантацій маніоку, обсаджені папірусом, стояли хижки, де жили раби володаря, хижки його дружин і «тембе», трохи просторіший і вищий за інші будівлі.
Муані-Лунга, володарю Казонде, було років п’ятдесят. Маєток, що дістався йому в спадок, вже добряче розорений попередниками, при