П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн
А зуби хіба не для того, щоб підпилювати верхні й нижні різці й робити їх схожими на зуби гримучої змії? А нігті на пальцях хіба не для того, щоб відрощувати їх так, аж неможливо нічого робити руками?
А шкіра, звісно, вкриває людське тіло для того, щоб прикрашати її «тембо» — татуюванням, яке зображає дерева, птахів, місяць або хвилясті лінії, що в них Лівінгстон убачав схожість з малюнками стародавніх єгиптян. З «тембо» — його роблять людині ще змалечку вістрям ножа та синьою фарбою — можна дізнатись, до якого племені чи роду вона належить. Навчить біда малювати свій герб на власних грудях, коли не можна намалювати його на дверцятах карети — адже її немає!
Ну а одяг? Він був дуже простий. Чоловіки мали на собі фартухи зі шкури антилопи, що спускалися від стегон до колін, або сплетені з трави спіднички. Жінкам за одежу правила теж сама тільки зелена спідниця, вишита барвистим шовком і оздоблена бісером
або дрібними черепашками каурі та підперезана поясом із намиста. Деякі жінки замість спідниці носили фартухи з «ламби» — тканини, сплетеної з трав, пофарбованих у синій, чорний або жовтий колір.
Проте так пишно були вбрані тільки багаті тубільці. Решта — дрібні торгівці, пагази, араби — вдягалися куди простіше, тобто ходили майже голі.
Поклажу тут здебільшого носили жінки. Вони прийшли на ярмарок із великими плетеними корзинами за плечима. Знизу корзини підтримували руками, а згори їх держали за допомогою широкого паска, який оперізував лоб. Вибравши місце й вивантаживши товар, жінки перекидали корзини набік і всідалися в них навпочіпки.
На ярмарку красувалися цілі гори чудових овочів і фруктів — плодів цієї напрочуд щедрої землі. Тут продавали рис, що дає врожай сто зернин з одної; маїс, який при двохстах зернинах з одної приносить три врожаї за вісім місяців; перець, набагато гостріший за кайєнський; маніок; пальмову олію. Сюди понаганяли сотні кіз, свиней, овець безшерстної породи; понаносили живої й битої птиці, риби. Гончарні вироби вабили око своїми яскравими візерунками. Скрізь сновигали хлопчаки, спокушаючи верескливими голосами охочих до напоїв. Вони пропонували бананове вино, міцну настоянку— «помбе», «малофу» — пиво з бананів і медову воду.
Та ще мальовничішим робили ярмарок у Казонде слонова кість і тканини. Останніх тут було без ліку: «мерикані» — небілений міткаль виробництва салемських фабрик у Массачусетсі; «канікі» — блакитна бавовняна тканина тридцять чотири дюйми завширшки; «сохарі» — картата біло-синя матерія з червоною облямівкою; і врешті, «діулі» — зелений, червоний і жовтий суратський шовк, три ярди якого коштують щонайменше сім доларів, а якщо він затканий золотою ниткою, то ціна сягає вісімдесяти доларів.
Слонову кість постачали до Казонде з усіх факторій Центральної Африки, а вже звідси її везли в Хартум, Занзібар і Наталь. Скільки купців і перекупників гріли руки на цій комерції!
Важко навіть уявити собі, скільки треба забити слонів, щоб зібрати оті п’ятсот тисяч кілограмів, що їх щороку вивозять на європейські й зокрема на англійські ринки. Тільки для задоволення потреб англійської промисловості щороку7 треба вбивати сорок тисяч слонів84.
Вага пари слонових бивнів — десь двадцять вісім фунтів, але трапляються бивні завважки сто шістдесят і більше фунтів.
Як же розраховуються покупці й продавці? Які тут ходять гроші? Відомо, що для африканських ра-боторгівців за грошову одиницю правив невільник. Тубільці користувалися замість грошей намистом, виготовленим у Венеції: молочно-білим — «качоко-ло», чорним — «бубулу», рожевим — «сікундерече>>. Десять разків намиста називались «фундо». Це вже було справжнє багатство. Тому Лівінгстон, Камерон і Стенлі, вирушаючи в свої африканські експедиції, завжди брали з собою чималий запас цієї «монети».
Крім кольорового намиста, на африканських ринках іще ходить «віунга». Це особливі черепашки, що трапляються подекуди на східному узбережжі. Вони правлять за дрібну розмінну монету. Для людоїдських племен певну цінність становлять людські зуби, і на «лаконі» можна часом бачити намисто з людських зубів на шиї у тубільця. Проте останнім часом ці «гроші» вже виходять з обігу.
Отак виглядав цей «лаконі» — ярмарок у Казонде.
Під полудень він завирував іще дужче, а галас став просто оглушливим. Годі описати словами лють продавців, яким не вдавалося накинути нікому свого товару, й гнів покупців, з яких продавці правили зависоку ціну. Раз у раз серед розпаленої юрби зчинялися бійки, і жоден охоронець порядку не розбороняв забіяк.
Пополудні Алвіш звелів вивести невільників, призначених на продаж. Юрба відразу побільшала на дві тисячі осіб. Ці люди просиділи в бараках кілька місяців. Але «товар» був не такий уже й кепський: невільники відпочили, набрали тіла на пристойних харчах, — отже можна було правити за них добрячу ціну. Куди гірший вигляд мали ті, що їх пригнали недавно, — геть охлялі з голоду, посмуговані нагаями. Якби Алвіш протримав цих негрів у бараках бодай місяць, він би, звісно, продав їх куди дорожче. Але ра-боторгівець вирішив усе-таки пустити їх у продаж, бо знав і бачив — попит на невільників великий.
Старого Тома і трьох його товаришів теж вивели на майдан. Усі вони, як і доти, були скуті, але їхні погляди палали люттю та обуренням.
— Містера Діка тут немає! — мовив Бет, обвівши очима майдан.
— Авжеж немає! — відповів Актеон. — Вони не можуть продати його як раба!
— Але вони можуть убити його, якщо ще не вбили! — сказав Том. — А нам залишається тільки єдине: сподіватися, що всіх купить один работоргі-вець. Бодай би вже нам не розлучатись.
— Мій бідний старий батьку! Страшно подумати, що нас розлучать і що ти працюватимеш як раб! — г- ридаючи, вигукнув Бет.
— Ні!. — відповів Том. — Ні, вони не розлучать нас, і, можливо,
