П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн

— Якби з нами був Геркулес! — мовив Остін.

Але Геркулес пропав. Після того, як він прислав записку Дікові Сенду, вони не мали про нього ні чутки, ні вістки. Чи ж варто заздрити йому? Варто! Бо якщо Геркулес навіть загинув — він загинув вільним. Він не носив кайданів…

Тим часом торг почався. Агенти Алвіша походжали серед чоловіків, жінок і дітей, і їм було байдуже, що вони розлучають батьків з дітьми, а чоловіків із жінками. Ці нелюди вважали невільників за худобу. Тома і його товаришів водили від покупця до покупця. Попереду йшов агент, викрикуючи ціну, призначену Алвішем за них усіх. Покупці — араби або метиси з центральних регіонів — уважно оглядали «товар». їх дивувало, що ці негри не схожі на африканських, яких пригнали, скажімо, з берегів Замбезі чи Луалаби: вони багато міцніші фізично і значно розумніші. Справді цінний товар! Покупці мацали Бета, Актеона та Остіна* дивились їм у зуби, як баришники, що гендлюють кіньми на ярмарку. Вони жбурляли палицю й наказували невільникам принести її — щоб подивитися, як ті бігають.

Цей ганебний огляд не минув нікого. Не треба думати, що невільники байдуже сприймали його. Аж ніяк! Усі, чоловіки й жінки, переймались почуттям глибокого сорому й кривди за свою зневажену людську гідність. Хіба що діти не розуміли, як їх принижують.

До того ж, невільників страшенно лаяли й били. Коїмбра, вже добряче напідпитку, та Алвішеві агенти поводились із ними вкрай жорстоко. А у нових господарів, що заплатять за них слоновою костю, коленкором або намистом, цих бідолах чекала, можливо, ще гірша доля.

Розлучали силою матір з дитиною, чоловіка з дружиною, брата з сестрою і не дозволяли їм навіть попрощатись. Вони бачились на цьому ярмарку востаннє й розставались навік.

Зазвичай баришники, що торгують чоловіками, не купують жінок. Жінки — цінний товар на ринках мусульманського Сходу, де існує полігамія85; їх женуть на північ, до арабських країн. Чоловіки потрібні на важких роботах в іспанських колоніях, в Маскаті, на Мадагаскарі. Тож їх спершу перепроваджують до факторій на східному або західному березі Африки, а звідти вивозять на місце. Прощання невільників супроводиться жахливими сценами: вони знають, що помруть, ніколи більше не побачившись.

Том і його товариші мусили поділити долю інших невільників. Проте не це їх лякало. Якби їх вивезли до якоїсь чужоземної колонії, вони знайшли б там можливість заявити про себе і домагалися б своїх прав. Але вони боялись, що їх заженуть кудись у глиб Африки, звідки немає вороття…

На щастя, сталося так, як вони бажали: всіх чотирьох продали одному работорговцеві. Охочих купити їх було чимало. За них сперечалися кілька баришників з Уджиджі. Жозе-Антоніу Алвіш задоволено потирав руки. Тим часом ціни на чотирьох неірів зростали. Гендлярі мало не побилися за них, бо зроду ще не бачили таких невільників на ярмарку в Казонде. Алвіш, звісно, не казав, де він їх роздобув. А Том і товариші, не знаючи місцевої говірки, не могли пояснити, що й до чого. їхній новий господар, багатий арабський купець, мав намір за кілька днів одпровадити їх до озера Танганьїка, а вже звідти — до занзібарських факторій.

Чи ж добудуться вони туди живі, подолавши шлях у півтори тисячі миль через найбільш небезпечні території Центральної Африки? Чи стане старому Томові сили витерпіти ще й злигодні? Чи не помре він десь по дорозі, як стара Нен?

Але все-таки чотирьох товаришів не розлучили! І через це навіть ланцюг, яким скували їх, здавався легшим.

Новий господар звелів одвести їх до окремого барака. Він дбав про свій товар, бо, мабуть, сподівався вигідно продати його на занзібарському ринку.

Тома, Бета, Актеона та Остіна повели геть Із «чітоки». Вони не побачили й не дізнались, якою несподіваною подією скінчився ярмарок у Казонде.

Близько четвертої години пополудні в кінці головної вулиці загуркотіли барабани, задзвеніли цимбали та інші африканські музичні інструменти. Юрба на «чі-тоці» вирувала й досі. Тривалі суперечки й бійки не приглушили голосів, не вгамували й не стомили несамовитих торгівців. Чимало невільників не було продано. Покупці сварилися за партії рабів із таким запалом, якого не знає навіть лондонська біржа врозпал великої гри на підвищення.

Проте коли зненацька залунали звуки цього не-злагодженого концерту, всі торгові справи припинилися, і горлані могли нарешті звести дух.

То його величність Муані-Лунга, володар ^ Казонде, удостоїв своїми відвідинами ярмарок. Його супроводив численний почет — дружини, «державні чиновники», солдати й раби. Алвіш та інші рабо-торгівці поквапились вийти йому назустріч і не шкодували улесливих слів, які так полюбляв цей титулований п’яничка.

Стареньку кіганду, в якій несли його величність, поставили посеред «чітоки», і з неї зліз — не без допомоги десятка послужливих рук — володар Казонде Муані-Лунга.

Йому було п’ятдесят років, але здавався він вісімдесятирічним дідом. Старішого і потворнішого володаря годі собі й уявити. На голові в Муані-Лун-га вивищувалося щось на взірець тіари, прикрашеної пазурами леопарда, пофарбованими в червоний колір, і втиканої віхтиками білої вовни. Це була родова корона володарів Казонде. На стегнах теліпалися дві спіднички зі шкури антилопи «куду», вишиті перлами й заяложені більше за ковальський фартух. Химерне татуювання на грудях свідчило про давність роду; якщо вірити цьому свідченню, родовід династії Муані-Лунга губився десь у пітьмі віків. На руках у його величності подзенькували мідні браслети. Ноги були взуті в чоботи з жовтим закотом, які носять виїзні служки — подарунок, що його підніс Атвіш років двадцять тому. В лівій руці Муані-Лунга тримав великий ціпок із срібного головкою, а в правій — хлопавку для мух з оздобленою перлами ручкою. Над його величністю несли стару парасольку, поцяцьковану численними латками, мов штани в Арлекіна