П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн

своїй книжці «Довкола світу»: «Щоб доставити Алвішеві п’ятдесят жінок, було знищено десять селищ… Десять селищ, у кожному з яких жило від ста до двохсот душ — усього близько півтори тисячі людей! Тільки небагатьом удалося врятуватись, але майже всі загинули в полум’ї пожежі, були вбиті, коли намагалися захистити свої родини, або померли з голоду в джунглях, якщо тільки хижі звірі не вкоротили їхніх страждань. Ці хточини, що їх чинять у центрі Африки люди, які хизуються тим, що вони християни, і вважають себе португальцями, здадуться неймовірними жителям цивілізованих країн. Не може бути, щоб лісабонський уряд знав, які жахливі речі чинять люди, що прикриваються прапором Португалії й називають себе її підданцями». Це твердження Камерона викликало протести в Португалії. (Прим, автора). ">81.

Зайве казати, що за бранцями було встановлено дуже пильний нагляд. Дік Сенд розумів, що про втечу годі й думати. Але де місіс Велдон і що з нею? Безперечно, захоплення в полон її та малого Джека — справа рук Негору. Дік Сенд поки що не знав, з якою метою португалець розлучив їх, але серце його краялося, коли він думав, яка небезпека загрожує місіс Велдон.

«Уявити тільки, — казав собі юнак подумки, — що я міг застрелити обох негідників і не зробив цього!»

Такі ось думки не давали спокою Дікові Сенду. Скількох нещасть вони були б уникли, вчинивши справедливий суд над Негору й Гаррісом, скільки людей урятували б від рабства!

Дік Сенд знав напевне, що становище місіс Велдон і малого Джека жахливе. Вони аж ніяк не могли розраховувати на допомогу кузена Бенедикта: бідолаха навряд чи дасть самому собі раду- Всіх трьох, мабуть, уже перепровадили в якийсь глухий закуток Анголи. Але хто нестиме в дорозі хворого Джека?

«Мати! Мати! Вона нестиме сина, скільки в неї стане сили. Вона зробить те саме, що й нещасні рабині. І впаде десь на дорозі, як вони. Коли б мені випало опинитись віч-на-віч з цими катами!»

Але ж він і сам полонений! Він — одна з голів цієї людської череди, що її хавільдари женуть у глиб Африки. Він не знав навіть, чи Гарріс і Негору супроводять караван. Дінго, який би відразу винюшив слід португальця, немає. Лише Геркулес міг би допомогти бідолашній місіс Велдон. Та як сподіватися на таке чудо?

Дік Сенд відчайдушно чіплявся за цю надію. Він вірив, що Геркулес живий. Негр безмежно відданий місіс Велдон — в цьому немає жодного сумніву. І віії зробить усе, що тільки можливо, аби врятувати її! Мабуть, Геркулес іде слідами місіс Велдон і вже якось зумів сповістити про себе, А може, він вирішив спершу зв’язатися з Діком Сендом, викрасти або звільнити його силою?

Юнак уявив собі, як Геркулес непомітно пробирається в табір, змішується з юрбою чорних, як і він, невільників, і, обдуривши пильність варти, підповзає до нього, Діка. Велет-негр звільняє його, і вони тікають у ліс. Опинившись на волі, чого тільки не зроблять вони вдвох, щоб урятувати місіс Велдон! Адже недалеко річка, яка тече до океанського узбережжя, і він, Дік, тепер уже знаючи краще і свої можливості, і те, звідки чекати небезпеки, врешті-решт успішно здійснить свій план!

Юнак то впадав у розпач, то переймався надією. Він долав зневіру і був ладен скористатися з найменшої можливості діяти. Тільки не опускати рук!

Слід перш за все дізнатися, куди ведуть невільників. Коли до якоїсь із ангельських факторій, то це забере кілька днів; коли ж у глиб Екваторіальної Африки, то їм ще треба подолати кількасот миль. Адже головний невільничий ринок — у Ньянгве, в районі Великих Озер. Ньянгве розташоване саме на меридіані, що ділить Африканський континент майже навпіл. Але від табору на березі Кванзи до Ньянгве дуже далеко — іти довелось би кілька місяців.

Тим-то Діка Сенда так турбувало питання, куди женуть караван. Про втечу з Ньянгве годі й думати. Якби навіть їм усім і вдалося утекти з неволі, то вони кінець кінцем однаково загинули б десь по дорозі до узбережжя — такій довгій і небезпечній…

Незабаром Дік Сенд довідався, куди вони йдуть. Хоч юнак і не розумів мови, якою розмовляли старші над караваном, — це була суміш арабської з якоюсь африканською говіркою, — він помітив, що ті дуже часто називали один важливий у цьому районі невільничий ринок — Казонде. Дік Сенд знав: то центр работоргівлі в Анголі. В Казонде, міркував він, вирішиться доля бранців — їх продадуть якомусь місцевому царку або багатому работоргівцеві. І він не помилився.

Дік Сенд, що свого часу старанно вивчав географію, пам’ятав усе про Казонде. Якщо від Сан-Паулу-ді-Луанда до Казонде не більше чотирьохсот миль, то табір на Кванзі розташований щонайдалі за двісті п’ятдесят миль од Казонде. Такий шлях можна подолати за дванадцять днів. Але караван уже знесилений пройденою дорогою, тож перехід од Кванзи до Казонде забере добрих три тижні.

Дікові дуже хотілося поділитись своїми думками

зі старим Томом і його товаришами. Вони б утішилися, дізнавшися, що їх не заженуть у глиб Екваторіальної Африки, з якої вже не виберешся. Досить сказати їм два-три слова, і вони зрозуміють. Та як це зробити?

З’єднані рогачами і скуті, Том і Бет — на щастя, вони випадково опинилися в одній парі — та Акте-он і Остін перебували на правому фланзі. За ними наглядали хавільдар і варта з десяти солдатів.

Дік Сенд, вільний од кайданів, вирішив підійти ближче до негрів, що сиділи десь за п’ятдесят кроків од нього. Він почав обережно наближатися до них.

Мабуть, старий Том угадав намір Діка. Він щось тихо сказав своїм товаришам, і всі вони стали пильно стежити за юнаком. Вони не ворушилися — тільки дивились і слухали.

Невдовзі Дік Сенд непомітно пройшов майже половину відстані. Він міг би гукнути Томові: «Ка-зонде!» Але було б іще краще поговорити з товаришами й домовитись, як поводитися^ в дорозі. Тож Дік підходив чимраз ближче до них. Його серце шалено калатало: залишалося