Експансія-I - Юліан Семенов

Барб'є похолов од жаху; треба покласти це старе стерво в ліжко, вони про все забувають — і про бошів, і про шабаш, коли береш їх за цицьку і робиш боляче; нехай вона пам'ятає про коханця, а не про шведа з чудовою ліонською вимовою; він попросив мадам купити хорошого вина, на її смак; пили до двох годин, потім він залишився в старої; пішов з пансіону рано-вранці, коли мадам ще спала; нехай згадує цю ніч, а не мою ліонську вимову, і так їй дістався подарунок на схилі віку, цьому французькому стерву.

Перед тим як іти туди, де жила фрау Єва Рубенау, він зайшов у ресторан тризірочного готелю, попросив приготуй вати йому яєчню з шинкою, замовив ковбасу і сир; лише потім збагнув: офіціанти не можуть не помітити, який же це дурень замовляє такий дивовижний сніданок; трохи мармеладу, рогалик і кава — так снідають нормальні люди; але він не міг нічого з собою вдіяти; після того як перестав бути людиною СС, після того як крах рейху позбавив його звичних благ та розкішної їжі, запакованої в акуратні картонні ящики, Барб'є завжди відчував голод, зовсім не знайомий йому раніше.

Навіть після того як люди Гелена почали підгодовувати його, передаючи двічі на місяць долари, він забороняв Регіні купувати продукти на чорному ринку: «Ми не маємо права виділятися навіть у малому, зразу донесуть сусіди, ці миші сповнені заздрощів і страху, вони мстять, як миші, нишком».

Швидко поснідавши, запитав у офіціанта, де в місті зупиняються англійці; ми, знаєте, звикли до ситного сніданку, без вівсяних пластівців уранці день зіпсований; вислухав відповідь — офіціант легко перейшов на англійську, от сволота, нічого не зрозуміло, — подякував і пішов до Рубенау.

Будинок він знайшов легко, це, на щастя, був великий будинок на тій вулиці, по якій ішла автомобільна дорога в гори, на Гліон, гамірно, багато людей; спустився вниз — казіно, поставити б на тридцять один і зняти весь банк, оце тобі й дорога в Іспанію; не смій думати про це, сказав сам собі Барб'є, ти що, з глузду з'їхав?! Думай про Регіну, про Уту й Клауса, вони зосталися заложниками, їх тримають під прицілом мерзотники Гелена — аморальні, маленькі люди; які вони, німці, продажні тварюки! Поводяться так, як можуть поводитися тільки євреї. Або російські звірі, у яких немає серця. Німець нездатен на таку жорстокість — залишити сім'ю заложниками. А ти ж брав заложниками дітей, ти розстрілював їх, почув він свій голос і зразу оглянувся, злякавшись. Але ж вони були французи, відповів він собі. Або комуністи. А це не люди. Це вороги. А я кажу про німців. Якби французи не почали свого паршивого Опору, в мене не було б потреби брати заложників. Вони самі примусили мене до цього, дія породжує протидію… Ніхто не знає, як я пиячив ночами після того, як довелося розстріляти першу партію заложників, як у мене серце розривалося від болю, але я дав присягу на вірність, а що може бути ганебніше за відступництво?! Війна є війна, в неї свої закони.

… Фрау Єва Рубенау жила на третьому поверсі; будинок був без ліфта, східці дерев'яні, старі, рипучі, з якимсь особливим запахом — надійності, чи що, саме надійності й спокою; сусіди знають одне одного, вітаються, зустрівшись, і обмінюються новинами; буде дуже недобре, коли ця єврейська сучка поділиться новинами зі своїми паршивими сусідами, мабуть, тут живуть тільки євреї, шкода, що Гітлер не встиг усіх їх спалити в печах, як було б прекрасно жити на землі, тоді не росіяни стояли б у Берліні, а ми в Москві, цей Сталін перетяг євреїв на свій бік, коли дозволив їм почувати себе рівними, от вони й продемонстрували, що можуть, от вони і налагодили свій проклятий єврейський ланцюг з американцями й англійцями, та дарма, американці ще поплачуть, вони ще згадають нашу правоту, вони ще побудують свої Освенціми для цього триклятого племені, вони ще згадають фюрера, дайте тільки час…

— Здрастуйте, фрау Рубенау, — сказав Барб'є, коли жінка відчинила йому двері, — дозвольте відрекомендуватись. Я Олаф Брінберг, із Стокгольма, з Товариства жертв нацизму. Ви дозволите мені ввійти?

— Так, але я вас не чекала… Чому ви не подзвонили?

— Я не знав вашого телефону…

— Він є в довідковій книзі… В будь-якому кафе, де в телефон, ви могли довідатись…

— Прошу уклінно мені пробачити… Якщо ви зайняті, я ладен почекати… Йдеться про долю вашого покійного чоловіка, пана Вальтера Рубенау… Чи, може, ви однофамільниця?

— Хто дав вам мою адресу?

— У нашому товаристві зібрано адреси всіх жертв нацизму.

— Ви єврей?

— Я швед іудейського віросповідання, фрау Рубенау. Але ми розшукуємо не тільки тих жертв нацизму, хто був євреєм. Ми збираємо документи на всіх тих, хто попав під сокиру гітлерівських вандалів… Отже, ви зайняті, тоді я зайду пізніше… Можу запросити вас на обід до ресторану…

— Заходьте, будь ласка… В мене мало часу, пане Брінберг, я мушу негайно надрукувати замовлення, це наш єдиний прожиток… Півгодини вас улаштує?

— Так, я спробую вкластися… А де ваші крихітки?

— У школі.

— Вам доводиться і друкувати, і готувати їжу, і вчити з малюками уроки?

— Це доля всіх матерів. Щаслива доля, пане Брінберг, коли ти не боїшся, що тебе посадять у тюрму, а твоїх дітей відправлять у газову камеру…

— Чи довго ви були в тюрмі?

— Недовго… Три місяці… Але потім я весь час була в гетто…

— Ви чистокровна єврейка?

— Я чистокровна німка.

— Як?!

— Так, це правда. В цій країні, слава богу, можна не приховувати своєї національності. Поки ще тут людину цінять за роботу чи за талант, а не за національну ознаку.

— Можете поїхати в Радянську Росію, — посміхнувся Барб'є. — Там гарантовано рівність навіть негрів, не те що євреїв…

— Мені й тут добре, пане Брінберг. Мені було дуже погано на моїй батьківщині, я ненавиджу її, я ненавиджу німців, мені соромно, що мене народили німецькі батьки…

— Я розумію вас, фрау Рубенау, я добре вас розумію…

— Але ж ви не могли постраждати від гітлерівців, ви швед…

— У мене загинула двоюрідна сестра, Дагмар Фрайтаг…

— Хто?

— Це була дуже талановита жінка, філолог, розумниця… Її згубила та ж людина, яка, як ми вважаємо, була вбивцею і вашого чоловіка…

— Як його прізвище?

— Воно вам невідоме?

— Ні, я