Карнавал у Марокко - Мирко Пашок

— «Мектуб» — це святе слово, — зареготав капітан і знову сів. — Віда, ще одну, я розповім панові туристу, що таке «Мектуб»! Що він за турист, коли не чув про «Мектуб»?! Налий і йому, щоб у нього прочистилися вуха! Щоб надалі уже чув «Мектуб»! «Визначено!» — ось що означає «Мектуб»! «Визначено в книзі Долі!» Вся ця коричнева маса кричить тільки «Мектуб!», більше нічого. Ваше здоров'я, туристе!

— A la votre[37], — сказав Ота.

Вони випили, і капітан розлив трохи анісетти собі на сорочку.

— «Мектуб»! — пирснув він сміхом.

— «Мектуб», — сказав Віда, підраховуючи на папері. — З вас п'ятнадцять франків п'ятдесят сантимів.

— Іди ти к бісу! — махнув рукою капітан. — Я ще не закінчив. Я ще покажу туристові «Мектуб»!

Він кинув на стіл гроші, встав і пішов до дверей, похитуючись, як моряк.

— Агов, Алі! — гукнув він пастухові, який гнав уздовж шосе три кудлаті вівці. — Алі, стій!

Пастух зупинився. На ньому було саме ганчір'я, крізь яке проглядало тіло.

— Гей, туристе! — обернувся капітан, розстібаючи на поясі кобуру пістолета. — Ходи сюди й нашорош вуха. Коли я стрельну, впаде вівця, а він скаже: «Мектуб»!

– Не дурійте, капітане, — нахмурився Віда. — Навіть якщо він скаже, сюди однаково не буде чути. Це далеко.

— Тоді він крикне! — буркнув капітан. — Якщо я йому накажу, він крикне! Я тут пан! Котру вівцю застрелити, туристе? Мовчи, я виберу сам. Оту, що найближче від нього! Стій, чоловіче!

— Не треба, капітане! — вигукнув Віда. — Ви п'яний. Ще влучите в нього і матимете клопіт.

— Хіба я дурень? — засміявся капітан. Він стояв на дверях, і пістолет важко відтягував його руку. — Я б од цього нічого не виграв. Вівці лишилися б самі, а вони не сказали б «Мектуб». Вівці не кажуть «Мектуб», це єдине, що їх відрізняє від цих людей. Однак я продемонструю вам «Мектуб» за всіма правилами! «Мектуб» з усіх «мектубів»!

Він почав зводити пістолет, але зброя була для його п'яної руки надто важка, і це виходило в нього дуже повільно.

Ота стояв за спиною в капітана й Віди і ледве стримувався, хоч і знав, що не сміє навіть ворухнутися, що не сміє навіть писнути, бо знову встряне в халепу, як у Кліке.

А чоловік у лахмітті стояв по той бік шосе й дивився в дуло пістолета, наче це був фотоапарат.

— Віда!.. — вигукнув Ота.

Тієї ж миті Віда наліг на капітанову руку, й дуло пістолета опустилося вниз.

— Кажу вам, перестаньте, капітане! Сір! Іди геть, Алі! Швидко!

Чоловік у лахмітті штрикнув кінцем палиці своїх овець і неквапливо пішов.

А втім, йому не було чого поспішати. Почервонівши, капітан про нього одразу ж забув.

— Ти… ти, зайдо! — Голос у нього зривався. — Ти заволоко, волоцюго!

— Але ви теж не тут народилися, — весело мовив Віда. — Сховайте цю іграшку і скажіть спасибі, що я врятував вас от халепи. Тут заборонено стріляти.

Капітан Пінель слухняно заховав пістолет, проте обличчя в нього все ще палало люттю.

— Що ти сказав? Ти мені погрожуєш?! Ти хочеш на мене донести?!

— Я? Донести? Що ви вигадуєте, капітане? Ви мене ображаєте, — сказав Віда. — Так, ображаєте! Знаєте що, їдьте собі додому і, якщо не хочете, можете сюди більше не приїжджати. Анісетта є і в інших місцях.

— Он як! — засміявся капітан. Він спирався плечима на одвірок, але ноги його не тримали, і він держався його обома руками, як підстрелений. — Ти не хочеш, щоб я сюди приїздив і бачив твоїх дезертирів! Це турист, кажеш? У смердючій сорочці й брудних черевиках? Un beau touriste![38] Ми до нього ще придивимося! Ще побачимо!

Він пустився одвірка і, похитуючись вийшов надвір. Віда пішов за ним.

— О боже, — зітхнув Ота. — Дайте йому спокій. Або вбийте. Я нікуди не хочу йти звідси! Не хочу!..

Віда обернувся.

— Іди ти к бісу, приятелю. Ти що, баба? — І він підійшов до капітана, який намагався сісти на велосипед. — Капітане, — прошепотів підлесливо. — Не їдьте. Гарненько виспитесь у свого приятеля Біди. Адже він не заподіяв вам нічого лихого.

Проте капітан Пінель якось усе ж таки вмостився на сідло й поїхав у напрямі міста, страшенно кривуляючи. Віда похмуро дивився йому вслід.

— Що ж тепер? — запитав Ота. На лобі у нього виступили краплі поту, і він з гіркотою думав, що, незважаючи на свою боягузливу поведінку, по вуха встряг у нову халепу, що пастух дивився не в дуло пістолета, а на нього, Оту, який міг і повинен був щось зробити, але не зробив. — Я в цьому не винен, Віда, мені не можна ні в що втручатися! Я хочу жити як порядна людина!

— Тут важко щось сказати, — зауважив Віда. — Але якщо хочеш бути порядною людиною, то ніколи не стій осторонь таких неподобств.

— Ну й щастить же мені… Що тепер зробить ця тварюка?

Віда важко зітхнув!

— Він не з найгірших. Але коли перебере міру, то це справжня каналія.

— Він донесе на мене?

— В цьому я не сумніваюся. Звичайно, якщо не впаде по дорозі з велосипеда й не скрутить собі в'язи.

— Що ж мені робити?

Біля бензоколонки зупинився автомобіль, і Віда, знизавши плечима, пішов його обслужити. Повернувшись, він подався до стойки, налив собі анісетти й випив без води.

— Тобі треба щезнути, — сказав він, чухаючи потилицю. — Жаль. Можливо, я для тебе щось дістав би… хоча цілком можливо, що й ні. Наперед важко вгадати. Але ти дурень, не треба було згадувати про того водія.

— Хіба ж я міг таке знати!

— Завжди треба тримати язик за зубами, а надто коли в тебе мокрі пелюшки. Це тільки немовлята кричать. Тільки немовля може собі це дозволити.

Віда підійшов до дверей і визирнув надвір. Подивився праворуч, ліворуч. Скільки сягало око, ніде не видно було жодної машини. Віда замислено пошкрябав підборіддя.

— Я тобі ще не казав, що тут у нас є магометанський святий? — Він показав на купку коричневих будиночків по той бік шосе, що притулилися один біля одного, наче опеньки на пні. — Це його Ватікан. Називається він «Сеїд». Не будинки, а святий.

— О боже, — зітхнув Ота, — що мені до вашого Сеїда. Мені треба негайно тікати!

— Ну, ну, — промимрив Віда. — Сподіваюся, ти не думаєш, що він пришле сюди по тебе цілий ударний загін. Так швидко тут це не робиться… І взагалі, куди ти втечеш? Цією дорогою можна дістатися до Тадли, цією, ліворуч, — до Уед-Зема або ж