Карнавал у Марокко - Мирко Пашок

«Тату, — писав він далі, — коли я повернуся, то розповім тобі про все, а зараз не маю на це часу. Бувай здоровий. Цілую тебе.

Ота».

Він поклав ручку і приклеїв марку. Марка була вузька, довга, на ній було зображено Кутубію, казково гарний мінарет, майже сімдесят метрів заввишки, sans blague. Це справить у Бржежанках враження. «А те, що мені ніколи, це добра ідея — тато подумає, що я тут бозна-як зайнятий, що за мене б'ються усі авторемонтні майстерні Марокко».

Ота кинув погляд на червону скриньку, по якій перебігали тіні, мов пальці по клавішах рояля. Підвів голову. Це були тіні пальмового листя, пальмового віття, пальмових пальців, яких на кожному листку було без ліку. Нарешті справжня Африка!

Біля пошти була перукарня. Ота звелів поголити його, підстригти, напахтити й тицьнув перукареві в долоню два франки чайових для компенсації, якщо він побачить у його волоссі кузьку. Перукар вклонявся Оті аж до землі й дивився на його брудні черевики.

З ними треба було щось робити. Взагалі з усім його гардеробом. Поряд, за вітриною універмагу, Ота побачив солом'яний капелюх-панаму, яку носив Кліке в Рабаті, тільки трохи товщу. Зайшов до універмагу.

Коли він насунув капелюх на очі, то не впізнав себе. Купив ще й паперову валізку. На рюкзак грошей не вистачало, та й що туди він кластиме, а з валізкою людина має зовсім інший вигляд, не такий дивний, як з рюкзаком за плечима. Якщо вже опинився в універмазі, то купив собі за сім франків і білу сорочку. Сказав, що хоче тільки поміряти, але вже не скинув її, бо сорочка дуже йому пасувала і в ній він трохи був схожий на плантатора.

Тепер брудні черевики впадали в око ще дужче. Ота сів під кав'ярнею, замовив пива й кивнув хлопцеві із скринькою. Хлопець тієї ж миті почав намащувати його черевики рідким кремом, білим, як анісетта. Оті нестерпно захотілося випити анісетти, але він здолав себе. Простяг ноги, на сонце й, поки черевики сохли, вивернув із кишені» все, що мав. Зробив «інвентаризацію»: конверт із фотографіями його біля стерна, червона шматина з фотографією Ісмаїлп, брудна хустинка («Треба було б купити іншу»), трохи більше, як вісімдесят франків. Мало, але все-таки на якийсь час вистачить.

Він розплатився і підняв валізку.

— Де бар «Атлас»? — запитав офіціанта.

Той пояснив, і він пішов по Авеню де Гелі. Потім звернув убік. Готель «Атлас» — «Амерікен-бар» був не дуже розкішний, проте набагато кращий, ніж готель «Страсбург» у Каса; Віветті, певно, тут живеться не згірше. Бар на першому поверсі мав окремий вхід, готель теж, і Ота хвилинку розмірковував, куди спершу зайти. Зазирнув до бару.

Це була пофарбована в рожевий колір кімната з кількома столиками, кількома окремими кабінами, кількома високими стільцями біля стойки, з грамофоном, безліччю лампочок і картинок голих красунь. Але тут не було ні душі.

Ота зайшов до готелю. В коридорі тхнуло часником і цвіллю. Ота плеснув у долоні.

З'явився араб у фесці, й відразу ж за ним вийшов худий європеєць.

— Мені потрібен номер, не дуже дорогий.

Він одержав ключ і пішов на четвертий поверх.

У кімнатці стояла відчинена шафа. Крізь ясну шибку було видно Кутубію, що стриміла на тлі синього неба над червоними мурами й зеленими плюмажами пальм; далі виднівся засніжений Високий Атлас.

Ота вихилився з вікна. Внизу сліпуче блищав асфальт. По ньому йшла жінка в білому. Та це була не Віветта, а європейка, й вона цікавила його так само, як цей асфальт.

Ота сів на постіль і відчув себе страшенно самотнім.

— Боже, — сказав він уголос. — Нарешті тут нема нікого.

Потім став у новому капелюсі перед дзеркалом, провів рукою по гладенькій щоці й раптом пригадав Каміля Верхарта, який у Каса так само видивлявся на себе в дзеркало, чи добре пофарбовані у нього скроні. Цікаво, що з ним? Що з ним зробили ті двоє людожерів, Перрейра і Фавлер? І ця паскуда Джоанна…

Та Каміль був значно далі, ніж Віветта. А втім, можливо, ні, можливо, обоє однаково далеко, і хтозна, де вони зараз… Серце в Оти гучно калатало, коли він збіг униз і рвучко відчинив двері до бару.

— Гей! Чи є тут хто? — закричав і плеснув у долоні.

За стойкою відчинилися двері, і ввійшла жінка. Це була вона. Вона, Віветта, в червоній сукні в білий горошок, тільки замість кіс на голові в неї стирчав великий негарний вузол. Щоки її були потворно напудрені, й вона мала вигляд майже як пані Кліке.

Ота розчаровано сів, як перший-ліпший клієнт. А Віветта ступила кілька кроків, але раптом завмерла біля стойки, дивлячись на нього, мов на привид.

— Ото… Це ти?

— Я, — відповів він. — Sans blague.

— Це ти! — повторила вона. — Я не впізнала тебе в цьому потворному капелюсі.

Ота насупився.

— Він не потворний!

— Ні, — сказала вона й підступила ближче. — Це справді гарний капелюх. Чудовий капелюх. Але ти схуд, Ото!

— Нітрохи.

— Так, нітрохи. — Вона підійшла ближче й стояла вже майже впритул біля нього. — Але ти змінився.

— Як змінився?

— Змінився. Якось… якось…

— Ти теж змінилася. Відрізала коси.

— Що ти, вони в мене є…

В цю мить до бару зайшов хазяїн. Віветта відступила на крок.

— Що бажаєте? — запитала вона Оту, вдаючи, ніби не знає його.

— Анісетти, — сказав він.

— Будь ласка.

Хазяїн вийшов. Віветта принесла чарку анісетти. Рука в неї тремтіла, й чарка дзенькнула об стіл. Ота взяв Віветту за лікоть.

— Віветто, — мовив він тихо. — Я прийшов до тебе. Повір мені.

— Ах, Ото, Ото! — схлипнула дівчина.

2

Пізно вночі вона прийшла до нього. Розбудила косами, залоскотала ними по щоках. Потім вони шепотілися, розповідали одне одному про себе. Віветта хотіла знати, що було з ним і що він робитиме далі. Він сказав їй, що даремнокупив собі цей незугарний капелюх, бо все одно піде в Легіон, де одержить гарний, просяклий потом стрілецький берет.

— Ні! — вигукнула вона. — Тобі не можна туди йти! Тебе там уб'ють, і я тоді теж заподію собі смерть.

Ота засміявся і сказав, що легіонерські берети мають підкладку з дротяної сітки, яку не проб'є жодна куля. Потім він видумав дротяну сорочку, яку носять легіонери, дротяні кальсони, дротяну спідню сорочку, все дротяне й усе непробивне. «Це новий винахід, німецький, бошівський, Віветто, sans blague». Тепер і вона