Карнавал у Марокко - Мирко Пашок

— Чому ти працюєш у бледі, якщо ти француз?

— А що тут дивного? Я був у Легіоні.

— Ти офіцер?

— Хіба я схожий на офіцера? Солдат!

— Невже в Легіоні служать і французи? Я маю на увазі простих солдатів.

— А чого ж. Можеш сказати, що ти іншої національності, коли маєш на це підстави.

— Он як…

Водій висякався, витяг хустинку й витер нею носа.

— Що ти накоїв?

— Нічого.

— Не бреши!

— Справді нічого. Я тільки загубив документи. Все вже було майже владналося, та я знову накоїв дурниць.

— Яких?

— Ну, наприклад, багато молов язиком.

— Тоді прикуси його.

На якийсь час вони замовкли.

— Що ти везеш? — спитав Ота.

— Добриво. Фосфати.

— А хто тобі сказав, щоб ти мене підвіз?

— Віда. Він прислав мені записку. Віда чудовий хлопець.

— Я знаю.

Вони знову якийсь час їхали мовчки.

— Послухай, — озвався Ота знову. — Чим пояснити, що ці араби такі дурні?

— Чому ти гадаєш, що вони дурні?

— Та так.

— Тому, що вони не дали нам копняка під зад? — засміявся водій. — Будь певен, колись вони це неодмінно зроблять.

— Коли?

— Тоді, коли їм усе це набридне.

— А коли їм це набридне?

— Важко сказати, — промимрив водій. — Мабуть, тоді, коли їм проясниться в макітрі! Коли вони зрозуміють, що тут їхній власний дім.

Він обвів довкола рукою. Очі його зупинилися на білій смузі гір.

— Чорт! Це завжди мені нагадує Альпи. Ти був коли-небудь в Альпах?

— Ні.

— Вони схожі на оці гори. Не зовсім, але майже. Я звідти. З Шамоні.

— Що це за гори? — запитав Ота.

— Які? Альпи?

— Ні. Оці.

— О боже! — вигукнув водій. — Я трохи не наклав там головою, а він навіть не знає, що це таке! Це Високий Атлас, розумнику! А он ті коричневі позаду — то Середній Атлас.

— Там я вже був.

— Ну й досить з тебе, — сказав водій. — А звідкіля ти?

— З Чехословаччини.

— Tchecoslovaquie. Сто чортів! У вас що, всі слова такі довгі?

— Ні.

— Тоді скажи мені що-небудь по-чехословацькому.

— А що саме ти хотів би почути?

— Байдуже. Якого-небудь вірша, щоб я почув, як ви кукурікаєте.

— Ми не кукурікаємо, — образився Ота. — І таких дурниць мені більше не кажи! — Він сперся на сидіння й заплющив очі. Перед ним одразу постали дві тополі біля батьківської хатини. — Гаразд, слухай. Ми вчили цього вірша в школі, і він мені дуже подобався. Тільки я вже, мабуть, його забув.

Мов хвилі врун, в мені вирує й грає

Глибока туга за тобою, рідний краю,

Ледь звечоріє, в міста духоті,

Як з мички, спогадів снується нитка…[41]

— О, це справді звучить дуже гарно, — сказав водій. — Sans blague[42]. — Він повернувся до Оти й зменшив швидкість. — О боже, та ти плачеш! Я бачу, що ти таки йолоп! Треба було сидіти дома, якщо ти ганчірка… Перестань, кажу тобі! Так не годиться! Я тебе розумію. Але це нікуди не годиться, приятелю.

Вони раптом зупинилися, і водій плеснув Оту по плечу, а тоді обняв його за шию й почав заспокоювати:

— Ну, ну, не треба.

— Краще не торкайся мене, — схлипував Ота. — Я, мабуть, набрався вошей з отієї сутани. Скрізь свербить.

— Не мели дурниць! — зареготав водій. — Щонайбільше ти міг набратися бліх. Вошей у них немає, вони не такі страшні, як здаються.

— Мене налякав Віда.

— Він пожартував. Віда веселун. У нього були воші, і в мене теж, у всіх нас були воші в Легіоні. Тільки бербери не мали вошей. Воші їх не чіпають, бо поламали б собі хоботки.

— Ну добре, хай буде по-твоєму, — сказав Ота. — їдь уже. Я хочу швидше дістатися до Марракеша.

— Авжеж, авжеж, — промимрив водій. — Тільки я ще дам тобі закурити.

Він застромив йому в зуби сигарету, підніс вогню, увімкнув мотор, і машина поїхала. А з неба золотим піском сипалася спека і лягала на землю, що раптом стала рожево-золота, мов батькова весільна обручка, в якій було багато міді.

Незабаром з'явилися й пальми, справжні високі пальми, перші пальми, які Ота побачив у Марокко. Та він бачив їх невиразно, бо очі його вперто сльозилися, й пальми здавалися розмазані, наче павині пера. Їх ставало дедалі більше, і невдовзі виріс цілий ліс павиних хвостів. Машину вже не трусило, бо вони виїхали на асфальт.

— Розповідають, — мовив водій, — що. колись цей закутень облягли якісь вегетаріанці, котрі їли тільки фініки. Де вони їх узяли, не питай мене, я не знаю, це загадка, бо цих пальм тоді тут іще не було. Вони виросли потім з кісточок, що їх ті вегетаріанці кидали на землю. Так розповідають про цей пальмовий гай. А он та вежа — то Кутубія, чудовий мінарет. Майже сімдесят метрів згори донизу і знизу догори теж. А он за тими рудими мурами — твоє село.

— Яке село?

— Отакої! Він навіть не знає, куди їде, — зітхнув водій. — Звичайно, Марракеш, а не Париж.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

1

Оті не здалося, що Марракеш — село і глухий закуток. Він ішов по вулицях, уважно роздивлявся довкола, й місто йому подобалось. Але, звичайно, це було нове місто Марракеш, Гелі, як його назвав водій; хтозна, який вигляд має старе. Ота почував себе майже так, як у новім Рабаті, з тією різницею, що в садах тут росли пальми з зеленими кошлатими кронами, схожими на зелені комети. Подекуди серед зелені висіли кетяги жовтих фініків, схожі на солом'яні віхті.

Водій висадив Оту перед поштою на маленькій площі, з якої починалася Авеню де Гелі, й поїхав так швидко, що він не встиг навіть запитати, як його звуть.

Ота зайшов на пошту, купив листівку й написав!

«Дорогий тату,

я в жаркій Африці, скрізь тут ростуть пальми й фініки. При бажанні їх можна нарвати скільки хочеш. Мені тут добре, не хвилюйся. Доки зостанусь тут, ще не знаю…»

Він збентежився. «Звичайно, це дурниці. Якщо мені тут добре, то ясно, що я тут зостанусь. Він закреслив слова «Доки» і «ще не знаю». Тепер це звучало краще: «Зостанусь тут». «Але тато побачить, що я деякі слова закреслив, і відчує: щось не те. Він не дурний».

Ота кинув листівку в кошик на сміття, купив нову й написав тільки про жарку Африку, про пальми й фініки і не знав, що до цього ще додати. «О боже, — подумав, — що ж йому написати ще? Що я сьогодні плакав, як дитина, що маю блохи? Що з мене збиткується