Карнавал у Марокко - Мирко Пашок

Однак Ота цього не знав, і тоді Віда пояснив йому, що в Сіді-бель-Аббес стоїть гарнізон Іноземного легіону, де всі завербовані проходять належну підготовку. Але він і далі запевняв, що Таорміна — найгарніше місце в світі і що її в нього не зможуть одібрати навіть десять тисяч шведів. Аби тільки там завжди було достатньо риби, достатньо м'яса. Аж тепер він почав по-справжньому пити й випорожнив дві літрові пляшки вина. Потім заснув, і Ота сам обслуговував бензоколонку.

Вранці Віда сміявся, що вчора трохи перебрав міру з вином і тією Таорміною, та це не страшно — людині іноді, треба розважити душу і вдатися до спогадів, навіть якщо життя вдома й нічого не варте було. «А тепер розказуй ти, друже. Ясна річ, у вас теж гарно, людині всюди гарно, де вона вперше побачила світ. То, кажеш, у вас є ліси? Розкажи мені про них, це, мабуть, казково гарно, коли ти маленький, і довкола тебе самі дерева…»

Ота почав розповідати про ліси, але Віда не міг уявити собі справжніх чеських густих лісів, з мохом і глицею, з білими грибами, мухоморами й дубовиками; це для нього було тим важче, що Ота не знав, як усе це називається по-французьки…

Раптом надворі пролунав гудок автомобіля, але Віда не почув, бо дуже сміявся. Ота підвівся й пішов заправляти сам. Коли він обслужив другу машину й уже закручував кришку бака, до бензоколонки під'їхав на велосипеді капітан тірайєрів.

— Ти ба! — здивовано вигукнув він, поставивши велосипед під стіною. — Мосьє Віда має помічника!

На порозі ресторанчика з'явився Віда.

— Та що ви, — недбало кинув він. — Це мій гість. Він турист.

— Он як, — мовив капітан, кремезний чолов'яга з обвислими вусами й червоними мішками під очима. — Анісетти, Віда! — І, сівши за стіл, обіперся головою об стіну.

— Що нового, пане капітан? — запитав Віда, наливаючи йому в чарку на три пальці лікеру, прозорого, як скло. Коли він долив води, суміш одразу побіліла.

Капітан понюхав чарку й жадібно випив.

— Нічого, — сказав він. — Принаймні я нічого не знаю. Запитайте у туристів, вони знають більше, бо швендяють де заманеться.

Ота чекав, що Віда щось скаже, але той мовчав.

— Сідайте, пане… пане…

Ота на мить завагався.

— Моє прізвище Сауліт, — сказав він нарешті.

— Капітан Пінель.

Вони потиснули один одному руки.

— Вип'єте зі мною? Віда, анісетти для пана туриста й для мене ще одну.

Вони цокнулися. Це був смачний, прохолодний, міцний напій з анісовим присмаком і запахом.

— Як вам у нас подобається? — запитав капітан.

— Дуже. Марокко гарна країна.

Капітан грюкнув кулаком по столу.

— Це каже кожен, хто приїздить сюди ненадовго. Хай йому чорт! — Він хутко випив анісетту й одсунув чарку на край столу, до Віди, який стояв із повною пляшкою в руках. — Звідки ви, якщо не таємниця?

— З Латвії.

— Хе-хе, — засміявся капітан, немовби здивувався, що на світі є й така країна. — І що ж вам тут найбільше подобається, га?

— Міста. Люди…

— Отже, я теж! — зареготав капітан і вихилив нову порцію анісетти.

— А чого ж. У вас вигляд цілком доброї людини.

— Бо я таки добрий! Віда, добрий я чи ні? Скажіть панові туристові: молодець я чи не молодець?

— Хто ж у цьому може сумніватися! — відповів Віда.

— Чули? — засміявся капітан і кивнув Оті зігнутим указівним пальцем, щоб той нахилився ближче. — Він каже так завжди. А сам думає, що я дурень і занадто багато п'ю. Я й сам знаю, що багато жлукчу! Хоч і не так багато, аби не знати, що довкола мене діється! І якщо я й був колись дурень, то років двадцять тому. Коли поїхав до Марокко. — Він знову випив.

— Може, це не так і погано, — промимрив Ота. Він бачив зблизька вирячені капітанові очі й не знав, що сказати, аби не вскочити в халепу.

Капітан дзенькнув чаркою об стіл.

— Не погано, кажете?! Тоді я вам скажу таке: посидьте десять років у цій норі, і якщо ви не зап'єте, я віддам вас у музей і ходитиму на вас дивитись. Так, Віда, чи ні? А я тут уже двадцять років, голубе! Я цей барліг завойовував! А міг бути виноградарем! У мого батька був такий виноградник, аж серце раділо, коли я дивився на нього. В Боні, пане! Знаєте, що це означає?! Але він усе пропив. Чому? Та тому, що синок його пішов шукати пригод і завойовувати Марокко, і йому там одрізали голову. Так написали батькові, розумієте? Правду я кажу, Віда, чи ні?

— Звідки я можу знати, капітане…

— Правду! Коли я кажу, то так воно і є. Додому написали, що я поліг за Францію, бо гадали, що труп, який знайшли без голови — мій смердючий труп. Але то був не я, друже, не я! Важко розпізнати труп без голови, навіть коли ти турист і думаєш, що ти хитрун. Насправді ти дурень. Ану поглянь на мене — є в мене голова чи нема?!

— Є, капітане, — сказав Ота.

— От бачиш, — задоволено відсапнув капітан. — І черево теж є, і ноги, і руки. І злість є теж… Віда, ще одну, і я йду!.. І досвід у мене теж є. Два роки в полоні у берберів. Якби ти був мене тоді побачив! Мене тягали по горах, наче пса. Та що там пса! Я заздрив псам, якщо хочеш знати! Я їв тільки те, що не доїдали собаки! Та нащо я тобі розказую. Віда, налий іще, аби я знав, що живу на світі. Vive la vie! Vive la France![35]

Капітан випив і підвівся. На подив, він тримався твердо на ногах, високо задерши голову, яку спочатку був загубив, а потім знову знайшов. Здавалося, алкоголь зразу вивітрився з нього.

— Eh bien, monsieur le touriste[36], — засміявся він. — Я справді можу їхати, чи ви теж щось розповісте?

— Я б охоче, проте не маю чого, — відказав Ота.

— Нині в цьому краю вже не трапляється ніяких пригод. Щонайбільше вас можуть напасти кольки, або у вас зіпсується авто, — сказав Віда.

— Еге ж, еге ж, — Ота радо вхопився за цю ниточку. — А шофер сідає на підніжку й чекає допомоги аллаха. Зі мною таке вже було.

— Ха-ха-ха! — зареготав капітан. — А «Мектуб» він сказав?

— Ні, такого я не чув.

— Дурниці, — махнув рукою капітан. — Він неодмінно сказав «Мектуб». Не заперечуйте цього, туристе!

— Ну звичайно. Він неодмінно сказав «Мектуб», — підтримав його Віда.

— Та ні, — наполягав на своєму Ота. — Він