Карнавал у Марокко - Мирко Пашок

Але сутінь наступала, і птахи злітали за сонцем чимраз вище. Незабаром вони були вже не рожеві, а червонясті… Й нарешті згасли зовсім.

— Їдь, Хасане, — сказав Ота. Млість у нього вже минула, однак слабість від голоду лишилася. Він помацав у кишені гроші, за які попоїсть, тільки-но дістанеться до міста.

— Їдь.

Авто в'їхало між оливкові гаї, поминуло військовий табір, і місто швидко втратило свою привабливість, свою осяйність. Ота вже не бачив лелек, але все ще думав про їхній червоний колір, колір м'яса… Голова його знову запаморочилася.

— Зупини!

Біля шосе стояв будиночок з написом «Буфет» і бензинова колонка.

Ота виліз із кабіни. Напружившись, пішов, як манекен, зціпивши зуби й відчайдушно намагаючись утриматися на ногах, не впасти при Хасанові. Почув гуркіт машини й побачив її тінь, що посунула повз нього. Високий, кульгавий чоловік у сніжно-білій перуці вибіг йому назустріч:

— Bon soir[33].

— Щось поїсти, — встиг іще сказати Ота, перш ніж під ним підломилися ноги.

9

Кульгавий чоловік, на ім'я Антоніо Віда, не носив перуку — просто у нього було довге біле волосся, зачесане за вуха, й хвилясте, ніби овече руно. Це був ветеран Легіону, італієць із Сіцілії. Він любив сміятись, і худе, зморшкувате обличчя його при цьому заокруглювалося й трусилося так кумедно, що кожен, на кого Віда дивився, не міг утриматися від сміху.

Посадовивши Оту в своєму маленькому ресторанчику, обліпленому фотографіями напівголих актрис з ілюстрованих журналів, і насипавши йому густого супу із шматками риби, він став за низькою стойкою й хвилину дивився, як гість жадібно їсть. Потім почав його розпитувати.

— Таке буває не щодня, — мовив він, — щоб із неба впав замурзаний клієнт із сотнею франків у жмені.

Дивлячись у його чорні очі, Ота спробував придумати якусь казочку. Але то було нелегко — на думку не спадало, нічого підходящого. Отож він їв рибу й говорив не набагато більше, ніж риба.

Віда поставив на стіл пляшку червоного вина.

— Ну, розповідай, мене можеш не соромитися. Ти що, втік з Легіону?

— Ні, — відповів Ота, — Скоріше я йду туди.

— Не будь дурнем, — сказав Віда, налив вина й сів до Оти.

Після перших двох склянок Ота мовчав. Після третьої почав розповідати все, як воно є. Дійшовши до Каса, до того місця, де пес Дантон так спритно видурив у нього валізу, гроші й паспорт, Ота заснув на півфразі. Він сам випив три чверті пляшки.

Переночував Ота у маленькій, як долоня, кімнатці, під фотографією неймовірної красуні в іще неймовірнішому купальнику. Вранці знадвору долинув сміх, і, визирнувши у вікно, Ота побачив біля бензозаправної колонки Віду.

В обидва боки, рівне як шнур, бігло шосе, торкаючись міста тільки скраєчку. Бужад лежав у Оти прямо перед очима — біле, як Відин чуб, місто, облямоване зеленню оливкових гаїв і прикрашене мінаретом з трьома золотими кульками. Од Відиної бензоколонки вела дорога до міста, а далі — на рівнину, на «великий-великий південь», як казав Сліман.

Пополудні Ота розповів до кінця свою історію, і Віда сказав йому те саме, що й Марсель Петіжан: він несосвітенний дурень. Потім, подумавши, додав, що в Кліке Ота теж повівся, як школяр, бо йому не треба було тікати із Сліманом, а відіслати хлопця додому самого; якщо він зумів сам утекти з дому, то зумів би сам і повернутися туди, нічого страшного. А йому, Оті, треба було лишитися в маєтку, дочекатися Кліке й зажадати те, що йому належало — другу половину п'ятсотфранкової купюри із смужкою липкого паперу. Може, Кліке і віддав би йому її… А якби й не віддав, то теж не сталося б ніякої трагедії. Ота міг би йому спокійно сказати: «Подумайте, мосьє: у вас половина, в мене половина, отож, по суті, ніхто з нас це має нічого, а п'ятисот франків таки шкода. Знаєте що? Викладіть на стіл чотири сотні або хоча б триста п'ятдесят, і я вам поверну свою половину, тож ви нічого не втратите. А як ні, то бувайте!» Кліке, можливо, вилаявся б, але зрештою, мабуть, догодився б, бо на цьому він іще й заробив би. А тоді можна було б доїхати автостопом до Мекнеса чи до Феса, довідатися з газет, де саме гастролює Перрейра, дістатися туди й запропонувати йому або Фавлерові чотириста франків за Густів закордонний паспорт. Можливо, Перрейра й продав би. А якби й не продав, то Ота міг піти на сук, тобто на базар, і поговорити з людьми, роззирнутися, з деким познайомитись, одне слово, прозондувати грунт; за три-чотири сотні в Марокко багато що можна купити. Навіть посвідчення особи.

Вони знову пили червоне вино. Ота пив завзято, бо його аж тіпала злість. Те, що зараз говорив Віда, він усвідомив іще вчора, коли ждав авто й мало не плакав з голоду. Єдиний шанс знову виринути на поверхню, зіп'ястися на ноги, покінчити нарешті з цим маскарадом, знову стати людиною, яка спокійно працює і якій нема чого весь час ховатися й тремтіти зі страху, втрачено.

— Боже, бон? є… — Він підпер голову долонями й важко зітхнув. Та це не допомогло. Було б краще, якби Віда налив йому горілки замість вина.

Але Віда для цього не був такий багатий. Вія тільки сміявся, запевняючи, що ще нічого не втрачено, що він бував у гіршому становищі, коли служив у Легіоні, інакше у сорок років не був би білий як сніг. Та він щоразу виходив із прикрого становища, бо завжди мав поруч себе товариша.

— У тебе с товариш? Кажи! Є чи нема?

— Нема, — відповів Ота. — Хіба ви.

— Цього вистачить, — засміявся Віда, налив собі вина й, піднявши склянку, подивився з-під неї на Оту. — Можливо, ти брешеш. А втім, навряд. Таку казочку важко висмоктати з пальця. Знай, що…

Але Ота так і не довідався, що має знати, бо надворі загув клаксон, і Віда пішов обслужити автомобіль. А коли повернувся, в ресторанчику було півдюжини алжірських тірайєрів[34] у брудних коричневих сорочках. Вони грюкали кулаками по столу, вимагали вина, потім пили, співали, обнявшись за шиї і хитаючись з боку на бік; половина лоба в них була засмагла, а половина біла, й створювалося враження, ніби вони надзвичайно високі, і тім'я їхнє купається в хмарах, а ноги стоять