Карнавал у Марокко - Мирко Пашок

— Недалеко, сіді.

В цю хвилину на небі зійшов місяць, мертвотно-блідий, як обличчя пані Кліке. Він виплив із-за хмари над пагорбом ліворуч, і рівнина забіліла, наче притрушена порошею.

— Ляжмо й трохи поспімо, сіді, — запропонував Сліман.

Під місячним світлом він скидався на тоненький прутик, але коли ворухнувся, Ота ясно побачив обриси його голови з кривою лінією носа й тінню усміхнених уст. Хлопець був уже зовсім спокійний. Вони лягли й заснули під кущем нопаля[32].

Прокинулися з першими променями дня. Сліман був бадьорий, а в Оти боліла голова, він не міг розігнути затерплу спину, і Сліман сміявся з нього, витягаючи з клуночка шматок білого хліба та сир.

— Поснідаймо, сіді.

— Де це ти взяв?

— Там. — Сліман показав кудись на північ, мабуть, туди, де був маєток Кліке. Ота мовчки заходився їсти.

Потім Сліман обгорнув собі руки мішковиною і з тугого нопалевого листя почав обламувати круглі плоди, вкриті колючими щетинками.

— У тебе є ніж, сіді?

— Ні.

— А в мене є! — засміявся Сліман, витяг із клуночка довгий кухонний ніж і зняв з плоду шкуринку. Показався рожевуватий м'якуш. М'якуш був схожий на копчену лососину, яку Кліке їв у готелі «Дю Марок», смак мав солодкий, як кавун.

— Гарро, сіді? — запитав Сліман.

Ота спершу не зрозумів. Тоді Сліман витяг із клуночка пачку сигарет, і йому все стало ясно, навіть те, що перед утечею хлопець спорожнив запаси Кліке. Харчів у клуночку було мало, зате сигарет, які курив Кліке і якими частував Оту, вистачало.

— Це злодійство, Слімане!

— Ні, сіді. Я тільки взяв те, що заробив.

— Ах, он воно що, — мовив Ота, пильно дивлячись на хлопця. — Ходімо, Слімане.

Вони звернули ліворуч і пішли навпрошки через кам'янисту рівнину.

— Нам треба знайти дорогу на Азру, сіді, — сказав Сліман.

— Нащо?

— Звідти вже близько до нашого дому.

— А до Азру далеко?

— Недалеко, сіді.

Вони йшли весь час навпростець. За годину чи, може, дві вийшли на шосе.

— Тут почекаємо, — сказав Ота.

— Кого, сіді?

— Скоро над'їде авто.

— По нас?

— Так. І не смійся!

Оті здавалося, що це шосе йому знайоме. Він розгорнув книжку й почав вести пальцем по карті в тому напрямі, куди вони йшли. Так, схоже, що це шосе веде з Мекнеса. Нарешті він знайшов і містечко Азру. Це було досить далеко на півдні.

Вони мовчки сиділи й думали кожен про своє. Незабаром на півночі з'явився Клуо куряви. Ота вискочив на шосе й розпростав руки. Автобус зупинився. Він був набитий тубільцями і їхніми клунками. Поруч водія сидів єдиний європеєць у тропічному шоломі.

Ота на мить завагався. Але водій уже впізнав його й усміхнувся:

— Куди, пане?

— До Азру.

Водій кивнув головою, мовляв, сідайте. Ота поставив ногу на приступку:

— Заплатить пан Кліке.

— Гаразд.

Вони сіли, й автобус рушив. Європеєць обернувся до Оти:

— Ви з маєтку пана Кліке?

— Так.

— Я його знаю. Це чудова людина.

Він дивився на Оту стомленими, запухлими очима й ворушив устами, наче розповідав якусь казку. Але для нього це, ревно, було надто важко, і він скоро замовк.

Дорога чимраз вище здіймалася вгору, між рожевими скелями, які стриміли то ліворуч, то праворуч. По годині їзди автобус ненадовго зупинився в містечку під назвою Іто.

Деякі пасажири вийшли.

Європеєць у шоломі теж вийшов розім'ятись і зацікавлено стежив за Отою, який дивився в бінокль на гори.

— Гарна штука, — сказав він.

— Нічого.

— Скільки вона коштує?

— А скільки ви дали б?

— Дозвольте? — Європеєць підніс бінокль до очей і обвів ним краєвид. — Двісті франків.

— Ви, бачу, з дешевого краю. Це коштує щонайменше триста п'ятдесят.

Пасажири тим часом уже знову сідали в автобус.

— Дозвольте? — сказав чоловік у шоломі, проте цього разу простяг руку не до бінокля, а до Отиного волосся й зняв з нього дрібні грудочки землі. — Піджак у вас теж весь вимазаний.

Автобус рушив, і європеєць знову обернувся до Оти:

— Спати просто неба не дуже зручно, правда ж?

Ота нічого не відповів.

— Цей хлопець теж працює у Кліке?

— Так.

— Куди ви їдете?

— До Азру.

— А потім?

Ота не відповів, і європеєць більше ні про що його не питав. Проте погляду з нього не зводив. Ота відвернувся до вікна. Голова боліла, а по всьому тілу розлилося щось холодне, схоже на страх. Автобус круто здирався вгору, понад долиною, всіяною великими камінними мурашниками.

— У гори? — озвався нарешті європеєць. — У ліси?

Ота мовчав. Він дивився у вікно на цей примарний край, де навіть мурашки будують своє житло з каміння замість глиці. Силкувався думати тільки про це, щоб відвернути увагу від неприємних речей.

— Що воно таке? — запитав він.

— Пекло, — відповів європеєць у шоломі. — Подивіться на це через свою цяцьку за триста п'ятдесят франків.

Ота підніс до очей бінокль, але автобус підкидало на вибоях, і він бачив лише якісь конуси. Але все ж таки зрозумів, що то не мурашники, а кратери маленьких вулканів, схожі на соски, з яких колись бризкав вогонь замість молока і які тепер, коли в них згасло пекло, стали безплідні й мертві.

— Дозвольте? — сказав європеєць утрете і взяв від Оти бінокль. Покрутивши його в руках, розчаровано похитав головою. — Зовсім погано показує. Віддайте братові за сто п'ятдесят.

— Можете не купувати, — сказав Ота. — Я не наполягаю.

Долина з мурашниками раптом скінчилась, і попереду виринула червона скеля, за якою видніло містечко.

— Це Азру, — сказав європеєць.

За хвилину вони вийшли.

— Отже, ви йдете туди? — Він показав на гори. — До побачення, мосьє. А я сюди… — І показав на будиночок з французьким триколірним прапором та вивіскою «Жандармерія».

— Стривайте! — вигукнув Ота. — Давайте сто п'ятдесят!

Європеєць обернувся. Взяв бінокль і зважив його на долоні.

— За таке барахло? — мовив недбало. — Сто двадцять і ні сантима більше.

— Давайте.

Європеєць посміхнувся, поліз рукою в кишеню, вийняв жменю зіжмаканих грошей і витяг з неї один папірець:

— Ось тобі сто і щезни, швидко! Швидко, поки я не передумав!

— Ходімо, — обернувся Ота до Слімана.

— Може, купимо щось попоїсти, сіді?

— Ні.

Вони звернули у вузьку вуличку. Коли за хвилину Ота обернувся, на площі він побачив чоловіка в шоломі, який дивився їм услід крізь бінокль за сто франків.

— У нас уже зовсім мало харчів, — сказав Сліман. — Чому ми нічого не купимо, сіді?

— Тому, що ми спали просто неба, й тому, що ти зі мною, — відповів Ота. — І вибери краще якусь глухішу дорогу, де ми нікого не зустріли б. Головне,