Українська література » Пригодницькі книги » Карнавал у Марокко - Мирко Пашок

Карнавал у Марокко - Мирко Пашок

Читаємо онлайн Карнавал у Марокко - Мирко Пашок
жодного білого.

6

Вони ввійшли в гори вузенькою овечою стежиною. Це була одна з тих незліченних кривулястих смуг, які, наче мереживо, вкривали схили і які Ота завжди так охоче розглядав у бінокль, намагаючись угадати, що воно таке. Тепер він уже знав, що це. Навіть більше: тепер він сам попав у ці заплутані сіті й не міг виплутатися з них, не міг нічого вдіяти, тільки йти за Сліманом, як вівця, на заріз. Чому? Хто в усьому цьому винен?

І тут в Оти виникло запитання: що, цікаво, сталося б, якби він був махнув рукою на Слімана, не побив Ібрагіма, а поводився так, як йому радив Кліке? Ця жінка, обшита * стрічками, все одно була б прийшла до нього. Що б він зробив? Ота не знав. Мабуть, усе одно пішов би геть. Але без Слімана. Прихопивши хіба бінокль, на який мав право. І, звісно, не в гори, а до якогось великого міста, очевидно, до Мекнеса, де за бінокль узяв би триста франків. А так має тільки сто й Слімана на шиї. Позаду лишилося містечко, де кінчається автобусна лінія, де він боявся зупинитись навіть на хвилину, щоб купити собі шматок хліба, боявся, щоб той чоловік у шоломі не зробив йому якої підлоти. А попереду — незнайомі гори.

У всьому цьому було щось безглузде, небезпечне, жор-. стоке. Оту переслідувала настирлива думка, що минулої ночі, а може, й сьогодні теж він припустився якоїсь фатальної помилки, але голова відмовлялася йому служити, й він не міг точно визначити, в чому саме полягала та помилка. Він бачив, що не зупинився на цьому, а навпаки, занурюється щораз глибше. Ішов весь час за Сліманом і бачив над його, головою світ голих, коричневого відтінку гір. Подекуди росли кущики колючої трави, обскубаної аж до кам'янистого грунту. Подекуди ворушилась одна біла цятка або кілька, й коли вони підходили ближче, то бачили, що це вівці та кози, які блукають по горах, шукаючи корму.

В долині, повитій червонястою тінню, вони побачили пласкі дахи села, порослі травою. Це схоже було на зруйновані сходи, і якби не дрібненькі постаті в темній одежі, якби не вузенькі нивки, теж схожі на сходи, Ота не повірив би, що тут живуть люди. Що тут можна взагалі жити й не померти з голоду або відчаю.

— Твоє село теж таке, Слімане?

— Так, гіді. Але в нас нема стільки поля.

— О боже!

— В нас немає й лісу, сіді.

— А де взагалі тут є який-небудь ліс?

— Недалеко.

Проте вони йшли ще досить довго, перш ніж за схилом гори побачили ліс, перш ніж увійшли в нього. Ліс починався рідким сіро-зеленим дубовим підліском, та що глибше вони входили в нього, то дужче густішав цей порослий мохом дубняк, доки, нарешті, не змінився тихим густим лісом без птахів. Чи, може, птахи тут були, але співали надто високо, і їх не було чути. Що не дерево, то голий, велетенський стовп. Тільки під самісіньким небом зеленіла пишна крона, схожа на піраміду, парасолю або тарілку. Це були кедри.

Вони росли на чималій відстані один від одного, однак їхні крони були такі великі й розлогі, що зливалися й перепліталися між собою, кидаючи додолу майже суцільну тінь. І все-таки лишалося місце для смуг сонячного світла, що лилося згори снопами й утворювало серед дерев блискучі калюжі, над якими клубочився синій дим.

Дим, здавалося, виходив із землі, з дубової гущавини, котра вкривала тут грунт. Насправді ж він струменів з-під велетенського кедра. Вони пішли далі й побачили ще струмінь диму, він був далеко від першого, але такий самий синій і здіймався з-під іншого дерева. Вони йшли довго і бачили десять синіх струменів диму і десять чорних чоловіків. Проте довкола панувала німа тиша і мертва непорушність, тільки дим стелився між кедрових стовбурів.

І все-таки щось тут змінилося. Не кедровий ліс, а щось більше.

Ота не міг збагнути, що саме, а тим більше передати це словами. Його тільки охопило якесь дивне почуття. Здавалося, що це не ліс, а найбільша зала світу, може, навіть храм, про який усі забули… і що ці десятеро чорних чоловіків, які сидять під стовбурами, — не люди, а предковічні статуї, обплутані павутинням. Насправді ж це були лісоруби в джелабах до колін і в чорних тюрбанах. Вони сиділи під деревами, які обрали собі й підпалили. І тепер чекали. Біля кожного лежала велика сокира. Вона теж чекала, поки під кедром горів вогонь, перегризаючи дерево. І коли вогонь перегризе дерево настільки, що воно впаде, лісоруб візьме сокиру й почне обтинати віття. Потім піде до другого дерева, підпалить, сяде, переплівши ноги, й знову чекатиме.

Доки?

Цього ніхто не знав, мабуть і сам лісоруб.

Та, певно, це було байдуже, бо час не мав ніякого значення в цьому безсмертному, нереальному лісі. Вони йшли і йшли. Ліс не мінявся, і за годину вони побачили під кедром знову такого ж лісоруба в чорному тюрбані, з такою ж сокирою і глиняною посудиною, в якій диміло деревне вугілля. Тільки один раз бачили чоловіка, який уже дочекався і обтинав покручене віття крони. Ота з хлопцем натрапляли й на дерева, під якими вогонь погас, так і не перепаливши стовбур. Вони помічали їх ще здалеку, бо це були справді мертві, голі стовпи, немовби виточені з білого мармуру; під ними вже ніхто не сидів. Підійшовши до такого дерева, Ота щоразу хотів сісти під ним, розгорнути дубовий поріст і пошукати кістки того, хто не дочекався й помер під своїм кедром.

Він сказав про це Сліману, й хлопець засміявся, що чоловік цей, мабуть, і справді вже помер, проте не під деревом: певно, ввечері пішов до села, де його навідав ангел смерті; або, може, забув про це дерево й підпалив інше; тільки аллахові це відомо.

— Малеш, — сказав він. — Яка різниця. Малеш. Це не має особливого значення, сіді.

Пополудні вони зустріли трьох жінок у синій рясній одежі; обличчя їхні були відкриті. Але коли Ота й Сліман підійшли до них і жінки побачили білого чоловіка, вони хутенько закрили обличчя й втекли із стежки глибше в ліс, сховавшись за деревами і виглядаючи то з того, то з другого боку, то одним, то другим оком.

— Чому вони втекли, Слімапе? Чому закрили свої обличчя?

— Вони бояться, сіді, щоб із тебе до них не перейшов злий дух.

— Твоя мати теж боятиметься мене?

— Можливо. Втім, яке це має значення.

Відгуки про книгу Карнавал у Марокко - Мирко Пашок (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: