Прерія - Джеймс Фенімор Купер

й несподівано зустрівся, і тепер він розмірковував над тим, що спонукало цих, таких несхожих між собою людей шукати пристановища в пустелі з її суворими жителями. Він уже встиг оцінити міць кожного і належним чином порівняв сили білолицих з їхніми можливими намірами. Вони, звичайно, не воїни, бо Великі Ножі, як і сіу, залишають своїх жінок удома, коли виходять на криваву стежку. Те саме міркування не дозволяло припустити, що вони мисливці чи торговці — тобто ті блідолиці, яких інколи можна було зустріти в дакотських селищах. Він чув про велику раду, на якій менагаші, тобто Довгі Ножі, та вашеомантікви, тобто іспанці, разом курили люльки, і там смагляволиці продали Довгим Ножам якісь свої незбагненні «права» на неосяжні землі, де його народ вільно кочував, відколи світ світом. Він не міг осягти своїм простим розумом, як це один народ може отак заволодіти землями іншого народу. То й не дивно, що після натяку старого воїн, який щиро вірив у всякі чари, уявив собі, ніби Довгі Ножі послали в прерію «великого чаклуна», аби той силою свого мистецтва допоміг здійснитися цим загадковим правам. Отож він, відчувши своє невігластво та безпомічність і забувши про всяку стриманість і гідність постави, обернувся до старого і простер руки, ніби показуючи, що цілком віддається на його милість.

— Хай мій батько погляне на мене, — заговорив тетон. — Я звичайний собі житель прерії, моє тіло голе, руки мої порожні, шкіра — червона. Я вбивав пауні, і конз, і, омаг, і оседжів і навіть Довгих Ножів. Я мужчина серед воїнів, але серед чаклунів я — жінка. Хай мій батько говорить: вуха тетона відкриті. Він дослухатиметься, як олень дослухається до ходи пуми.

— Мудрі й незбагненні шляхи того, хто один лише відрізняє добро від зла! — вигукнув по-англійському трапер. — Декому він дає хитрість, інших обдаровує мужністю! А все-таки сумно, коли такий шляхетний воїн, що бився у багатьох кривавих битвах, схиляється перед забобонами й вимолює, наче жебрак, кістку, яку ти хотів кинути собаці. Та бог простить мені, що я користаюся з темноти цього дикуна. Він знає — я роблю це не для того, щоб поглумитися з нього, і не для пустої забави, а щоб порятувати людські життя і, розбивши підступи нечестивих, віддати справедливість покривдженим!.. Тетоне, — сказав він, знов перейшовши на дакотську мову, — скажи мені: хіба це не дивовижний чаклун? Якщо дакоти мудрі, то вони ані дихатимуть тим повітрям, яким дихає він, ані торкатимуться його одягу. Вони знають, що Ваконшече, злий дух, любить своїх дітей і каратиме кожного, хто їх зобидить.

Старий промовив ці слова зловісним і повчальним тоном і зразу ж від'їхав, ніби сказав усе, що хотів. Наслідки були саме такі, яких він сподівався. Воїн, до якого він звернувся, тут-таки переповів новину всім індіанцям, що були в ар'єргарді, і за хвилину природознавець став центром загальної цікавості й поваги. Трапер знав, що тубільці часто вшановують злого духа, аби умилостивити його, і тепер з виглядом людини, котру це зовсім не обходить, чекав, як спрацює його хитрість. Незабаром він угледів, як індіанці один по одному, нахльостуючи своїх коней, чвалом поскакали вперед, до основної частини загону, і нарешті біля Оубеда залишився тільки Уюча. На заваді успішному втіленню хитромудрого траперового плану була тепер лише безмежна тупість того ницого дикуна, що й досі в дурному захваті дивився на гаданого чаклуна.

Старий бачив цього індіанця наскрізь, тож він досить легко здихався і його. Скачучи поруч із ним, він виразно прошепотів:

— Уюча пив сьогодні молоко Довгих Ножів?

— Гу! — вигукнув дикун, враз повернувшись думками з небес на землю.

— А то великий вождь мого народу, той, що скаче попереду, має корову, в якої вим'я ніколи не порожніє. Отож він — я певен цього — невдовзі скаже: «А чи не пересохла горлянка в котрогось із моїх червоношкірих братів?»

Ледве він вимовив ці слова, як Уюча і собі підстьобнув коня й незабаром змішався з темним гуртом, що їхав ярдів за сорок попереду. Трапер, знаючи, як швидко й несподівано змінюється у дикунів настрій, не став марнувати часу і негайно скористався з цієї сприятливої нагоди. Він послабив повід свого нетерплячого скакуна і за хвильку знов опинився поруч в Оубедом.

— Бачиш он ту мерехтливу зірку над прерією на вишині, може, чотирьох рушниць, — ген там, на півночі?

— Так. Вона з сузір'я…

— Та грець із ним, з тим твоїм сузір'ям, чоловіче; ти бачиш ту зірку, про яку я веду мову? Скажи мені ясно: так чи ні?

— Так.

— Як тільки я повернусь до тебе спиною, натягни повід і стримуй осла, поки індіанці щезнуть з очей. Тоді покладись на бога, а за провідника візьми собі оту зірку. Не звертай ні праворуч, ні ліворуч, і не марнуй часу, бо рисак твій не дуже прудкий, а кожна п'ядь території, яку ти встигнеш подолати, на день подовжить твою свободу, а то й життя.

Не дожидаючи запитань природолюба, старий знов послабив повід і незабаром теж пристав до переднього гурту.

Оубед залишився на самоті. Азінус покірно послухався господаря, який діяв скорше з розпачу, ніж зрозумівши траперові настанови, і стишив ходу. А що тетони їхали риссю, то через хвилину після того, як осел пішов ступою, доктор Баттіус їх уже не бачив. Не маючи ніякого плану, ні на що не сподіваючись, не знаючи, що його очікує, думаючи тільки про те, як утекти від небезпечних сусідів, натураліст насамперед помацки перевірив, чи на своєму місці — біля сідла — торбина з жалюгідними рештками зразків і записів, тоді повернув осла куди треба і, люто б'ючи п'ятами по боках свого терплячого друга, змусив його бігти досить-таки шпаркою риссю. Ледве він устиг спуститися в улоговину і вибратися на сусідній горб, як почув — чи йому здалося, що почув, — своє ім'я, що його чистісінькою англійською мовою вигукнули принаймні двадцять тетонських горлянок. Ця омана додала йому сили; ще жоден учитель верхової їзди не показував своєї вправності з таким завзяттям, як природолюб, що калатав каблуками по ребрах Азінуса. Боротьба з терплячим ослом точилася кілька хвилин і, певне, протривала б іще довше, коли б лагідній тварині врешті-решт не урвався терпець. Запозичивши в господаря спосіб, яким той виказував своє нетерпіння, Азінус надумав по-новому застосувати копита — він обурено брикнув усіма чотирма зразу, чим негайно вирішив суперечку на свою користь. Оубед залишив сідло як позицію, що її не можна було втримувати більше, однак за інерцією пролетів далі, а осел