Прерія - Джеймс Фенімор Купер

би дивитися батько на своє дитя. За ним ішов Пол, ведучи Еллен. Бортник також не зводив очей зі своєї гожої подруги, але його похмурий погляд більше пасував би потривоженому ведмедеві, а не щасливому нареченому. Оубед та Азінус ішли позаду, причому лікар вів свого улюбленця не з меншою турботою, аніж молодики своїх коханих. Природознавець ступав спроквола, набагато повільніше за передніх. Здавалося, його ноги не бажають ані ступати вперед, ані стояти на місці — становище, яке нагадувало положення Магометової труни[49], з тією різницею, що труну втримували в стані спокою сили тяжіння, а тут, мабуть, діяли сили відштовхування. А втім, сила відштовхування, що діяла ззаду, очевидно, почала переважати, причому (що було, як сказав би сам Оубед, вельми дивним винятком з усіх законів природи) з відстанню вона не зменшувалась, а навпаки, дедалі зростала. Оскільки природолюб весь час вдивлявся у бік, протилежний тому, куди ступали його ноги, це стало ніби ключем до розгадки таємниці, й спостерігачі невдовзі збагнули, чому траперові друзі так поквапливо залишили свій прихисток.

На деякій відстані виднів ще один гурт дужих, добре озброєних людей — вони саме обходили зарості, обережно прямуючи до того місця, де стояли сіу. Так іноді флотилія каперів скрадається водною пустелею до багатого каравану суден, що його супроводжує сильний конвой. Коротше кажучи, скватерова родина — принаймні ті, хто був спроможний носити зброю, — вийшла у відкриті прерії помститися за всі свої кривди.

Маторі, забачивши їх, почав повільно відступати зі своїми воїнами, поки досяг горба, з вершини якого можна було добре, без усяких перешкод, озирати широку голу рівнину, де з'явилися пришельці. Тут дакота, вирішив зупинитись і чекати, що буде далі. Хоч індіанці й відступили, забравши з собою трапера, Мідлтон ішов уперед і зупинився лише тоді, коли піднявся на той самий горб, наблизившись настільки, що можна було почати переговори з войовничими сіу. Переселенці теж зайняли вигідну позицію, але значно далі від індіанців. Ці три гурти нагадували тепер три ескадри в морі, які, прибравши паруси, передбачливо лягли в дрейф, щоб їх не розпізнали, перш ніж вони самі пересвідчаться, кого з незнайомців повинні вважати другом, а кого — ворогом.

Під час цього напруженого чекання Маторі поглядав похмурими темними очима то на один, то на другий гурт чужинців, швидко, але уважно вивчаючи їх; потім, черкнувши спопеляючим поглядом по обличчю трапера, вождь сказав з уїдливою зневагою:

— Великі Ножі — дурні! Легше захопити сонну пуму, ніж знайти сліпого дакоту. Чи, може, сивоголовий думав утекти на коні сіу?

Трапер, який уже встиг опанувати себе, швидко зміркував, що до чого: очевидно, Мідлтон, побачивши, що Ішмаел вистежив їх, визнав за краще довіритися гостинності дикунів, ніж потрапити в руки скватера. Отож старий заходився готувати своїм друзям грунт для доброзичливого прийому, бо був певен, що тільки ця неприродна спілка може зберегти їм свободу, а то й життя.

— Чи мій брат коли-небудь виходив на стежку війни з моїм народом? — спокійно звернувся він до обуреного вождя, який ще чекав на його відповідь.

Воїн-тетон став уже ніби не такий лютий з виду: по його жорстокому обличчю майнула зловтішна й задоволена посмішка, коли він, зробивши рукою широке півколо, відповів:

— Яке плем'я, який народ не відчув на собі сили дакот? Маторі — їхній вождь!

— То як він вважає, Великі Ножі — мужчини чи, може, жінки?

На смаглявому обличчі індіанця відбилася боротьба суперечливих почуттів, жорстоких та бурхливих. Якусь мить, здавалося, незгасима ненависть узяла гору; але ось вона поступилася почуттю благороднішому, що більше личило знаному сміливцеві. Зберігаючи цей вираз, вождь розгорнув поли легенької розмальованої накидки з оленячої шкіри й, показавши рубець від багнета на своїх грудях, відповів:

— Оце я одержав, зійшовшись лицем до лиця із супротивником!

— Цього досить. Мій брат хоробрий вождь і, звісно, мудрий. Хай він придивиться: хіба це воїн блідолицих? Хіба такий був той, хто поранив великого дакоту?

Маторі перевів очі туди, куди простяг руку старий, і зупинив свій погляд на зніченій постаті Інес. Тетон дивився довго, уважно й захоплено. Погляд його, як то недавно було з юним пауні, відбивав швидше глибоку повагу простого смертного до неземного створіння, аніж звичайне замилування чоловіка жіночою красою. Аж ось він стрепенувся й, ніби докоряючи собі за те, що забувся, спрямував зір на Еллен, і очі його в захваті затрималися на хвильку на її доступнішій його розумінню вроді; потім він по черзі оглянув їхніх супутників.

— Мій брат бачить, що мій язик не роздвоєний, — вів далі трапер. З проникливістю, якою мало поступався перед індіанцем, він завважив почуття, що відбивалися на обличчі вождя. — Великі Ножі не посилають на війну своїх жінок. Я певен, що дакоти куритимуть люльку миру з пришельцями.

— Маторі — великий вождь! Він каже Великим Ножам — ласкаво просимо, — мовив тетон, поклавши руку на груди з виглядом такої гідної гречності, що йому міг би позаздрити і котрийсь аристократ. — Стріли моїх юнаків лежать у сагайдаках.

Трапер зробив Мідлтонові знак підійти, і незабаром обидва гурти змішалися в один, причому чоловіки дружньо віталися відповідно до звичаїв воїнів прерій. Але, навіть виказуючи гостинність, дакота ні на мить не спускав з ока той гурт білих людей, що виднів віддалік, ніби все ще підозрював якусь пастку або чекав додаткових пояснень. Старий теж усвідомлював, що мусить розтлумачити все індіанцеві й закріпити той невеликий і досить непевний успіх, якого йому пощастило досягти. Скватерів загін не рушав з того місця, де зупинився, — трапер, уважно вглядаючись, ніби хотів розпізнати, що то за люди, збагнув: Ішмаел, не гаючись, готується до нападу. Досвідчений старий не був певен щодо наслідків сутички між десятком хоробрих жителів пограниччя і майже беззбройними дикунами, хай тих і підтримали б їхні білі спільники. Отже, хоч сам він (якби йшлося тільки про його небезпеку) був і не від того, щоб вступити в бій, але, подумавши, дійшов висновку, що літній людині, та ще й мирного ремесла, пристойніше запобігти бійці, ніж устрявати в неї. Цієї ж думки — з цілком зрозумілих причин — дотримувалися і Пол з Мідлтоном, бо вони повинні були піклуватися не лише про себе, а й ще про два, набагато дорогоцінніші для них життя. Отож усі троє почали радитись, як би уникнути жахливих наслідків, що їх неминуче викликав би перший-ліпший прояв ворожості з боку переселенців. Старий, пам'ятаючи про індіанців, які з невсипущою увагою стежили за виразом їхніх облич, удавав, ніби намагається з'ясувати, чому ці подорожні зайшли так