Підняти вітрила! - Раду Тудоран

Вірменин стрімголов спустився вниз і так само повернувся.

До ночі стрілка барометра, яка безперервно падала, зупинилась, і ураган уже не дужчав. Кок стояв біля стерна, ні про що не думаючи, не рахуючи водяних гір, які він пройшов, не чуючи стогону моря, байдуже стиснувши стерно з такою силою, як стискує горло своєму ворогові покійник.

До ночі буря вщухла, а на світанку, коли на чистому небі зійшло сонце, хоч, здавалося, його вже ніколи не буде, перед «Сперанцою» з хвиль з'явився безкінечний піщаний берег.

Ісмаїл глянув у підзорну трубу. Трохи західніше зграйка пальм розгойдувала свої зелені тіні під останніми подихами вітру, ніби вітала мореплавця з щасливим прибуттям.

— Акопе, тобі пощастило! — вигукнув стерновий, усміхаючись. — Ти заплатив до Пірея, а я тебе привіз до Африки!

Потім недалеко від берега кинув якір, спустив вітрила, прив'язав їх, перевірив засув на люкові та чи надійно замкнений трюм, натягнув тент для затінку під малою щоглою і ліг на палубі, підклавши руки під голову. Жаль, що не було люльки!

— До завтрашнього ранку мене не буди, бо інакше викину тебе акулам! — сказав він Акопові.

— А тут є акули? — вірменин злякано глянув довкруг.

— Тьма-тьмуща! Отже, пильнуй!

Готуючись спати, кок передовсім скинув одяг Безбородого, бо було жарко, і тут же відчув, що в кишені ряси зашелестіли якісь папери. Хоч його й хилило на сон, цікавість вимусила подивитись, що там таке. Це був якийсь лист, написаний невмілою рукою по-грецьки. Кок, позіхаючи, ліг і почав читати:

«Капітане, хай сатана дає тобі здоров'я, щоб я тебе скоро побачив, бо вже виповнюється рік, відколи ти не був у нас. Оскільки Селім іде на архіпелаг, ти знаєш, з яким завданням, я посилаю тобі звістку з Мусара, отже, будь спокійний…»

Тут Ісмаїл втомлено зупинився. Що в дідька за Мусара? Здається, він чув його. Це ім'я людини, назва міста чи затоки — тьху, як же він не може згадати?.. Око його несамохіть ще раз ковзнуло по листу, і він стрепенувся.

«Корабель уже готовий два місяці, — писалося далі, — і ми чекаємо тільки наказу, куди йти…»

Ісмаїл звівся на лікоть і вже обома очима — розплющеними, жвавими — уважно прочитав усе, потім підхопився на ноги й закричав, ніби з глузду зсунувся:

— Акопе, вгадай, що я знайшов?.. Як же зрадіє капітан, коли дізнається!..

Невимовно схвильований і щасливий, кок «Сперанци» спустився в кормову каюту, сховав лист під книжки Антона Лупана, вибравши найнепомітніше місце, потім вийшов на палубу і ще якусь часину ходив туди-сюди. Але втома взяла своє, і він, опустившись на заготовлену заздалегідь постіль у затінку, провалився в сон, ніби в бездонну прірву.

Море було спокійне, легенький вітер віяв у напрямку Лівійської пустелі, сонце припікало дедалі дужче. Через півгодини, як заснув Ісмаїл, охопив сон і Акопа, і він упав на палубі, забувши і про свій статок, і про всі небезпеки.

Коли сонце стояло в зеніті, вірменин проснувся, скочив на ноги, ніби громом уражений: піратський корабель, мов виринувши з морських глибин, поволі наближався, гнаний слабкими подихами вітру. До нього залишалося кількасот кроків.

— Ефенді Ісмаїле! Пірати!

Кок звівся на лікоть, протираючи очі.

— Ти починаєш марити! — Але побачив корабель з чорним прапором і закам'янів.

— Спускаймо шлюпку й тікаймо на берег! — сказав вірменин.

— Занадто пізно! Нам залишається тільки битися й померти!

— Навіщо битися, ефенді? Ти сам, а їх багато. Ми попросимо в них пощади, я дам половину майна — тільки хай залишать нас живими.

Ісмаїл не слухав його, узяв рушницю, бо весь час тримав її при собі, пішов на ніс і принишк за парапетом, визираючи одним оком та чекаючи слушної миті, щоб прицільно вистрілити.

Піратський корабель наближався повільно, перевантажений вітрилами, вправно поставленими скрізь, де можна було зловити подмух вітру. Кок тільки рота роззявив, вражений такою винахідливістю. Коли пірати підійшли ближче, він закліпав очима, думаючи, що все це сон.

— Це ж «Пенелопа»! — вигукнув він.

Кілька людей на палубі «Пенелопи» підвелися, тримаючи рушниці напоготові. Ісмаїл почув, як куля цвьохнула в нього біля вуха. Акоп застогнав і впав.

— Здавайтеся! — глухо долинув чийсь голос.

«Це ніби капітан наш!» — подумав кок, нічого не розуміючи.

Через кілька хвилин обидва кораблі стояли борт до борта, новоприбулі оточили Ісмаїла, і ніхто нічого не міг збагнути.

— Де Безбородий? — спитав Антон Лупан, озираючись довкола.

Кок показав на трюм.

— Бути тут, але, може, померти, бо їсти нема, — відповів він, знову переходячи на мову гяурів. — Усі п'ять тут, один Безбородий вішати — я його кидати в море.

— Гаразд, поганине, — стрибнув Герасім, не знаючи, обіймати його чи дати по шиї. — А чого ти втікав від нас?

— Я тікати не від вас, а он від того! — кок показав на прапор з черепом, який повис ганчіркою, бо не було вітру.

Люди підняли голови й заціпеніли.

— Піратський прапор! Хто його підняв?

Кір Яні почервонів так, що навіть волосся на обличчі, здається, зробилося червоне. Антон метнувся до нього.

— Що це таке, капітане Яні? Будьте ласкаві нам відповісти!

— Так, це я його підняв! — посвідчив капітан «Пенелопи», не знаючи, чи йому випростатись, чи зробитися маленьким.

— І можете пояснити навіщо?

— Я хотів, щоб нас захопив якийсь військовий корабель і визволив мене від вас!

Екіпажі обох кораблів аж покотились зо сміху; сміявся, здавалося, навіть Негріле, який радо перестрибував з