Підняти вітрила! - Раду Тудоран
Аднана замовкла на часинку. Антон чув її дихання, І в грудях у нього зростав невимірний жаль.
— Ти вважаєш, що твоя мама…
— Так! — відповіла гірко Аднана. — Не міг врятуватися ніхто. Під обід з'явився корабель, мене витягли и води… Але краще хай би я залишилася там, хай би моне з'їли акули. Це був Гусеймів вітрильник!
— Ну, добре, — Антон стиснув кулаки, — а ти не могла поскаржитись нікому? У портах є представники влади, попросила б у них захисту, вони тебе відправили б до батька.
— Марно! — гірко відповіла дівчина. — Ти хіба не знаєш портів, не знаєш Гусейма? Хто ризикнув би заміщати мене і на якій підставі, коли він доводив із судимими документами, що я його сестра, передана йому під опіку? А як би я могла поскаржитись комусь, якщо пін ніколи не залишав мене саму?
— Скільки років минуло відтоді, як ти потрапила йому до рук?
— Вісім.
— А з Безбородим коли він злигався?
— Років три тому. Він тоді ходив по Середземному й Червоному морях, возив різні вантажі, переважно гашиш. Одного разу ми йшли в Суец. За нами ув'язався французький військовий корабель. Гусейм спершу думав утекти, але невдовзі збагнув, що це йому не вдасться. У нас було мішків сто гашишу, ми взяли в Греції. І капітанові, і всьому екіпажеві загрожувало тривале ув'язнення. Вони не довго радились, спустилися із сокирами в трюм і прорубали обшивку. Ми ледве встигли сісти в шлюпку, як вітрильник пішов на дно. Звичайно, ніхто не сумнівався, що тут справа нечиста, але що вдієш, коли нема доказів? Гусейм тільки посміювався мовчки.
— Чому ти не попросила допомоги тоді?
— Сьогодні я вже знала б, що робити. А тоді забракло духу. Люди Гусейма стояли за спиною і вгородили б мені ножа, заїкнись я хоч словом. Коли б це сталося в відкритому морі, може, військові забрали б нас із собою, переправили б у якийсь порт, і тоді моя доля перемінилась би. Але, на моє нещастя, ми були поблизу Кріту, вони нас відпустили, і ми попливли шлюпкою до берега. Там і зустріли Безбородого. Гусейм, залишившись без корабля, пішов до нього на службу.
— Гірко тобі довелося, — сказав Антон. — Але тепер усе позаду. Ми візьмемо тебе до Марселя, там пошукаємо твого тата…
— Це правда? — Аднана приклала руку до серця. — Ви відвезете мене до батька?
Антон зупинився. Попереду виднілося слабеньке світло. Через кілька кроків галерея повернула вбік, і звідти видно було латочку моря.
Капітан «Сперанци» вийшов з підземелля й закам'янів. Спершу подумав, що вони не на східному боці острова. Але впізнав берег, стежку, якою піднімалися на пагорб, шлюпка лежала там, де вони її витягли на пісок, тільки тепер на неї набігали хвилі.
— Що таке? — спитала дівчина.
Антон випустив ліхтар з рук та так і заціпенів. «Сперанци» не було, ніби її проковтнуло море. На горизонті тьмяніло сіре вітрило.
РОЗДІЛ XIII
АКУЛИ
Ісмаїл проснувся, але оскільки його ніхто не турбував, він задоволено заплющив очі, радий, що може трохи поспати на килимі, якого він подарував Лалель.
— Лалель, Лалель, — зітхнув Ісмаїл.
У відповідь почувся приглушений стогін. Кок протер очі.
— Хто там? — спитав він рідною мовою, забувши про гяурів.
— Це я, Акоп, ефенді Ісмаїле!
— Ти? І що ти тут робиш?
— Нічого, — застогнав вірменин. — Вони забрали в мене все, вони мене розорили.
Кок скочив на ноги, але вдарився головою об низеньку стелю і враз пригадав, що його залишили на палубі, а він у трюмі.
— Як я опинився тут? — спитав він своєю мовою, навпомацки знайшовши вірменина і схопивши його за бирки.
— Я й сам не знаю, — Акоп затремтів усім тілом. — Пам'ятаю тільки, що вони накинулись на мене гуртом.
— А я що робив?
— Ти спав, ефенді, тримаючи рушницю на колінах.
— А як же вони накинулись на тебе, коли були зв'язані?
— Бач, вони всі гуртом, отак, як були зв'язані, підповзли до мене й почали просити: «Розв'яжи нас, якщо хочеш жити!»
— Чому ти не закричав, чому не втік? — скреготнув зубами кок.
— У мене забракло сміливості, ефенді Ісмаїле…
— Отже, ти їх розв'язав, мерзенний гяуре!
— Я розв'язав тільки Безбородого. А решту всіх, крім хирлякуватого грека, він розв'язав сам. Потім підійшов до тебе, взяв рушницю, ударив прикладом по голові, і ти беззвучно впав.
— Ага! Ось чому в мене така гуля, — помацав кок голову. — А далі?
— Вони поставили вітрила і знялися з якоря. Не встигли ми навіть відійти від берега, як вони кинулися в трюм, все цінне з мого майна перенесли в каюту капітана, а нас замкнули сюди.
— І давно це сталося?
— В обід. А зараз, мабуть, ніч…
У каюті капітана скрипнули двері, кілька людей спустилися по трапу й почали голосно розмовляти. Ісмаїл приклав вухо до тоненької перегородки, яка відділяла трюм від каюти.
— Вас треба було б усіх повісити, мерзотники, але я вас милую, бо ми зробили добре діло! —
