Підняти вітрила! - Раду Тудоран
— Тепер усе ясно! — просвітлів Мігу, коли капітан переклав йому слова Аднани. — А я й не знав, що голуби такі розумні…
— Не всі, Miry, а тільки поштові. Якщо їх не дуже довго тримати в іншому місці, щоб не призвичаїлись до нього, то вони повертаються до свого гнізда.
— А в бесагах Безбородого до чого він міг звикнути? До темряви? Так він і через рік повернеться назад!..
Коли юнга пішов, задоволений, що розкрив таємницю, Антон глянув на Аднану:
— Ходімо?
— Ходімо… А вони нас не спіймають?
— Хто?
— Безбородий та інші. Я їх дуже боюсь. Безбородий купив мене в Гусейма. Місяць тому, коли він був тут, хотів уночі прийти до мене. Я схопила ніж у руку і пригрозила: «Якщо підійдеш, то не дивитимусь, куди вдарити!» Він тоді пішов, лаючись, а другої ночі прийшов знову, ще рішучіший. Я не помітила, що в нього ятаган у руці, ударила ножем наосліп, влучила в плече і в шию, але не мала сили доконати. Щастя, що надбігли інші, бо він мене вбив би. «Заспокойся, брате, — сказав йому Гусейм. — Ну, вб'єш ти її, а який тобі зиск?..» Він не мене жалів, він боявся, що Безбородий забере гроші, які заплатив за мене. Через два дні він пішов у Стамбул.
На обличчі Антона вже вдруге за нинішній день з'явилася така невластива йому жорстока усмішка.
— Учора ввечері, — вела далі Аднана, — побачивши, що голуб повернувся, я вирішила, що життю моєму кінець. І поклала собі битися, скільки зможу, а потім покінчити з собою.
Антон здригнувся.
— Ходімо, — сказав він швидко, ніби остерігаючись її погляду. — Ходімо, бо не можна гаяти час.
— Візьми ще людей, — попросила Аднана, знову злякано глянувши на берег. — Нам потрібні й ліхтарі!..
Стежка ледве вгадувалась поміж рудуватим камінням на пагорбі. Дівчина подерлася вгору по ній і зупинилась перед кількома хирлявими маслинами.
— Ось вона! Ідіть за мною.
Герасім опустив рушницю й засвітив ліхтар. Ієремія пробив так само.
— Герасіме, а це не може бути пастка? — спитав він тихо.
— Ну й сказав же! Ти бачив, які в неї очі?
— Та чи я знаю?! Після того ченця я вже нікому не вірю.
Про всяк випадок Ієремія взяв рушницю під пахву так, щоб можна було вистрілити будь-якої миті.
Після кількох поворотів галерея почала ширшати, потім вивела у велетенський грот, стіни якого таємниче поблискували при світлі ліхтарів.
Попереду, почулося дивне шемрання.
— Що це? — спитав Антон.
— Море шумить, — відповіла Аднана. — Печера виходить на протилежний бік острова.
— Отак?! Чудове кубло знайшли собі пірати!
— Ідіть сюди! — дівчина взяла ліхтар у Герасіма. — Ось усе, що залишилось. Найцінніше вони вже забрали.
Під стінами стояли скрині, купами лежали тюки, мішки, килими, старовинна зброя, мідний посуд.
— Кажеш, найцінніше забрали? — спитав приголомшений Антон. — Таж лиш цього вистачить на весь базар!.. Хлопці, беріть, скільки зможете донести, і кличте інших. Треба все це винести якомога швидше, бо й ніч нас тут застане.
— Не турбуйтесь, пане! — сказав Герасім. — Нас багато, і сили нам не позичати.
— Аднано, — сказав Антон, коли вони залишились самі, — ходімо до протилежного берега.
— Але на це треба півгодини.
— То нічого… А чому Гусейм не пішов сюдою назад?
— Не міг без ліхтаря. Він би розтрощив тут собі голову.
Шум хвиль чувся так явно, ніби море було на віддалі простягненої руки. Антон ішов попереду з ліхтарем, Аднана за ним — так тихо, що навіть не чутно було її кроків.
— Отже, ти не сестра Гусейма!
— Ні, мої батько й мати з Ель-Міни.
— Ель-Міна? Це, здається, невеличке містечко в Сірії?
— Так. Але ми виїхали звідти, коли мені було ледве два роки. Тато мій — канатник. Один знайомий капітан підбив його перебратися в Марсель, бо там, мовляв, його вироби мали б великий попит. Там я жила до десяти років, вчилась у французькій школі. Батько працював важко, ми не розкошували, але ніхто й не нарікав. Жили на вуличці біля Плас де ля Кордері, туди щодня приходило багато моряків з усіх країн. Мама моя часто розмовляла з ними, розпитувала, звідки вони, і якщо хтось приносив вісточку з рідного краю, на її очі наверталися сльози. Коли мені виповнилось десять років, вона вирішила провідати батьківщину і взяла мене з собою. Тато погодився. Ми сіли на корабель, де капітаном був його товариш, і на початку літа вирушили… Ішли тим кораблем тижнів три, аж до Кіпру, ще день-два — і прибули б на місце, але однієї ночі проснулись від жахливих криків: горів корабель. Коли ми вискочили на палубу, скрізь палахкотіло полум'я. Один старий моряк кинув нас у шлюпку, але людей було дуже багато… Шлюпка перекинулась… Щастя, що я плаваю змалечку, — не знаю, коли навчилася, але в морі біля Марселя я плавала так, ніби ходила по вулиці. Це мені пригодилося тоді, тої нещасної ночі, коли я несвідомо плавала в морі, червоному від полум'я…
Антон слухав розповідь Аднани і ніби бачив усе наяву: пустельне море, дівчинку, що бореться з хвилями, корабель, охоплений полум'ям, мов плавучий смолоскип….
— Плавала я дуже довго, не мала сили кричати, га й марно було б кричати, — плавала й плакала. Згодом корабель потонув, і стало темно. Мені здалося, ніби я опинилась в іншому світі, дивно тільки, що людей не було. Ти плавав коли-небудь сам у відкритому морі?.. Мені було страшно, я не відчувала втоми, чекала тільки, щоб зустріти маму. Знала — якби пішла на дно, то ми