П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр
— Полярна крига починає скресати, — сказав Гундлах. — Потроху капає в нашу касу.
Вперше «накапала» сума, яка набагато перекрила всі їхні витрати на подорож, в тім числі й вартість авіаквитків.
Їм лишилось тільки виступити в актовому залі Вищої технічної школи, де часто збиралися такі форуми. Недавно швейцарські видавці обговорили там план трансляції телевізійних передач, які з допомогою супутникового зв'язку протягом семи хвилин виправдують рентабельність цілої години ефіру.
— Це надзвичайно вигідно, — продовжував Драйшіллінг, — півмільярда франків. Дуже високі проценти відраховує телевізійна система.
— Ми були б задоволені самими процентами, — зауважив Гундлах.
— Чого нам не вистачав, то це телебачення. Але ми не маємо на нього впливу. Ну, а іноді звідти ведуться радіопередачі…
Вони їхали на конференцію біло-блакитним трамваєм. Гундлах був у всеозброєнні, в кишені лежали поштові листівки з короткими тезами, перед вимогливими слухачами належало бути коректним, точним і, звичайно, стриманим, хоч це й нелегко, — тут було не те, що в Лісабоні. Гундлах уже думав і про дальший маршрут, авіаквиток до Франкфурта коштував усього 185 марок, але що чекало на них там?
За неприємності на службі він переживав мало. Його більше непокоїла нерішучість боннського керівництва в справах політично-морального визнання й гуманітарної підтримки національно-визвольної боротьби. Соціал-демократи на Рейні озлоблено боролися самі з собою. Подібне відбувалось, очевидно, й на Дунаї, на Тібрі, на Сені й на Темзі. Гундлаху неважко було уявити взаємозв'язки там, де політика й економіка тісно переплелись. Судячи з преси, західноєвропейські країни в питаннях Сальвадору неохоче прислухаються до закличних звуків труби з Вашінгтону, а коли й підкорялись їй, то тільки під тиском. Всі розуміли, що кровожерні державні структури за океаном приречені. Ні, це не людинолюбство прокинулось раптом в західних політиків, а простий розрахунок. Будь-яка спроба увіковічити несправедливість і насильство тільки озлобить народи Латинської Америки і викличе їх неприязнь до країн Західної Європи. А це зменшить їхній вплив і завдасть великої шкоди зовнішній торгівлі і експорту капіталів тих країн. Не обов'язково треба бути демократом, щоб збагнути це і вчасно прикрити обличчя. Міністр закордонних справ Бонна полюбляв підкреслювати: «Наша лінія в країнах Центральної Америки не може полягати в підтримці віджилих державних систем». А його відомство доповнювало: «Ми досягнемо довгострокової стабільності за рахунок короткострокової нестабільності», — тобто шляхом швидкої переорієнтації. А для моралістів на кшталт голови СДП в регіоні вже навіть «пробив час правди для демократичного визволення і соціальної справедливості».
Гундлах запам'ятав це, щоб згодом навести у своєму виступі. Він розповість і про ущерблення здорового глузду під тиском США навіть тут, у нейтральній Швейцарії. І про зарозумілість Вашінгтону, про те, що часи крокування в ногу з партнерами по НАТО давно минули, про його монополію в Карібському задвір'ї, про віддану союзникам, крім Голландії і Данії, вказівку дотримуватись нейтралітету по відношенню до країн того регіону. Він зробить цікавий огляд подій, не поминувши і нещасного випадку з Геншером, який ще в травні, незважаючи на нажим США, відмовився давати сальвадорській хунті фінансові ін'єкції. А починаючи з липня, він вже не бачить альтернативи для цього загниваючого режиму, хоч містер Маскі доводив йому, що хунту треба утримати в сідлі будь-якою ціною… А може, не слід про це говорити? Про його виступ можуть дізнатись у Бонні, і це потім зашкодить їм. Краще процитувати Рейгана, який під час передвиборної боротьби, дивлячись на карту Афганістана, вигукнув: «Я сумніваюсь, що буде неправильно дати вільному народові зброю, аби він:» її допомогою міг боротися за свою свободу». А тепер пін говорить: «В Сальвадорі ведеться своєрідна громадянська війна, не можна одночасно вести війну і проводити земельну реформу, спочатку треба покінчити з війною».
Гундлах нервував, у голові роїлись найрізноманітніші думки, Щось ніби обручем стискувало груди і утруднювало дихання. Можливо, він перевтомився в Цюріху? Трамвай звернув за ріг, де височіла величезна, облицьована мармуром споруда, банк; там з понеділка до п'ятниці від чверть на дев'яту до без чверті п'ять можна відкрити номерний рахунок, варто лише пред'явити паспорт і зробити перший внесок, принаймні 40.000 франків…
Коли вони виходили з трамваю, Гундлаха боляче кольнуло в спину, як в Гавані, тільки ще різкіше, ніби під лівою лопаткою хтось крутнув ножем. Гундлах ухопився за Гладіс, вона злякалась, але підтримала його. Так спливло кілька секунд, потім нестерпний біль минув, і всім тілом розпливлася слабість. Груди ніби обручем здавило. Гундлах ледве дійшов до під'їзду. Гладіс хотіла відвезти його в готель, професор давав свою машину, але Гундлах опирався, йому полегшало, це був останній виступ Гладіс, хто ж перекладатиме? Не можна ж перевантажувати Драйшіллінга, він і так багато для них робить.
Амфітеатр із суцільними рядами крісел був повний, унизу виднівся довгий стіл з чотирма чи п'ятьма обличчями біля мікрофонів, телевізійної камери не було, це добре; з екрана його легко могли б упізнати. Міцні потиски рук, професор представив гостей. У залі сиділо двісті чи й триста слухачів, очевидно, студенти й викладачі, але вони мовби розпливалися перед очима Гундлаха. Підійшло ще якихось двоє, в одного з них світло-руда чуприна, мов у того містера Біма з Мехіко й Лісабона. Гундлах вирішив, що просто помилився, в такому стані то було б не диво, але ж ні, обличчя Біма розпливалось усмішкою, він приязно кивав головою, всідаючись разом зі своїм товаришем крісел за п'ять від Гундлаха; отже, цього разу не наважився прийти сам.
В залі запала тиша. Драйшіллінг зробив досить дипломатичний вступ. У світі, наскільки