П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр

— Це писалось не в нашому журналі, а у «Форін полісі»…

— Деякі впливові особи у вас справді вважають, що атомну війну можна виграти. Щоб створити таку загрозу для вашої країни, яку ви створюєте в Європі соціалістичним державам, Схід мав би встановити ракети принаймні на Кубі, але ж цього не робиться! А ви без жодних на те підстав нахвалюєтеся виступити проти Куби. А самі хочете перетворити Європу на стартовий майданчик для запуску ракет…

Голос Гундлаха уривався, у нього гуло в голові й кололо під лопаткою, він вирішив закінчити:

— Хто вважає за можливе перемогти в ядерній війні, того як суспільно небезпечного треба спровадити в лікувальний заклад, панове. Коли нарешті й ви зрозумієте, що гонка озброєнь набагато ризикованіша від роззброєння й що тільки врівноважений сил створить надію на мир, — лише тоді в нас знову з'являться шанси. Для вашого журналу, мабуть, не дуже вигідно, щоб представники військо-но-промислового комплексу перестали так інтенсивно публікувати свою рекламу. І ви не матимете можливості постійно описувати нові види зброї, нові стратегії, вишукувати нових ворогів? Повірте, мене навіть морозом проймає… Мільярди й мільярди витрачаються щороку в світі на війну, незважаючи на голод, нестачу енергії, економічні кризи й порушення екологічних взаємозв'язків; це найжахливіше безглуздя нашою сторіччя!

Публіка зустріла його слова схвальними вигуками, хтось вийшов до мікрофонів і сказав:

— Більшої загрози не можна уявити. Та, незважаючи ні на що, вона зростає! Асигнування на зброю в двадцять два рази перевищують кошти на допомогу країнам, що розвиваються.

Бім стукнув по столу і вигукнув:

— Ми тут опинилися мовби на лаві підсудних. Це було некоректно.

— Коли йдеться про життя або смерть, — відповів Гундлах, — коректності не дотримуються!

Крізь шалений гамір у залі ледве прорвався розпачливий голос Біма:

— Я, мабуть, потрапив не на ті збори?

Гундлах уже майже нічого не чув, сили його вичерпались. Йому тепер здавалося, ніби він виступає не в ролі учасника, а звичайним глядачем дивиться драматичну виставу, в постановці якої сам частково брав участь. Він мало вловив із заключного виступу Драйшіллінга. Ніби здалеку чув, як той говорить: «Вашінгтон знову веде в Центральній Америці нечесну гру, загрожує існуванню цілого народу; Сальвадор став пробним каменем нашої довіри до суспільних систем Сходу й Заходу, мірилом нашої готовності підтримати борців проти реакції, будьмо ж солідарними з його народом, покажімо, хто насправді є поборником гуманізму і прогресу…»

Бім і його помічник, навіть не дослухавши заключного слова, вийшли з залу. Гундлах полегшено зітхнув. Він витримав, незважаючи ні на що, змусив тих обох покинути поле бою. Навколо спалахнули бліци фоторепортерів, сьогоднішня подія мала набути широкого розголосу.

Підійшов Драйшіллінг.

— Ваш останній удар був просто нищівний, — сказав він Гундлахові, — ніхто такого не сподівався. Ніхто й не підозрював, що з вас такий атомний реактор.

— Реактор трохи вийшов з-під контролю, даруйте, професоре! До речі, як сюди потрапив цей містер Бім?

— Його запросили на пропозицію американського посольства, і я не шкодую: такі принципові дискусії бувають у нас дуже рідко.

— Мені також здається, було досить цікаво.

Гладіс пильно глянула на нього, між її бровами запала глибока зморшка.

— Ти говориш так, ніби побував на спектаклі, — мовила вона.

— А хіба ж не так? — відповів Гундлах.

Професор відвіз їх до готелю й, потиснувши обом руки, поїхав. Гундлах відчував себе спустошеним. Ні про що не думаючи, він ступав поруч із Гладіс, плів їй дурниці, все здавалося дивним і нереальним. Разом з ключем черговий подав йому великий конверт: якась друкована продукція, очевидно, реклама. Навіть не глянувши, що там, Гундлах замовив у номер віскі з льодом: він зараз повинен випити, тоді йому буде краще.

— Дві склянки, — сказала Гладіс французькою мовою.

Гундлахові стало приємно: отже, вона дбає про нього.

Гладіс сиділа в його номері. Кельнер приніс тригранну пляшку дванадцятирічного шотландського віскі, обкладеного крижинками, в яких віддзеркалювався бурштиновий напій. Перша порція збадьорила Гундлаха. Гладіс проголосила тост за його сьогоднішню перемогу, але він не зрадів, для нього то було просто красивими словами… Вона заклопотано, якось по-материнському намагалася його заспокоїти, та йому пригадалася кімната в Пуерто-Кортесі, де вона повелася з ним дуже зверхньо. Хоча все тоді могло йому просто здатися. Тепер Гундлах уже розумів причину її тодішньої поведінки, і все-таки йому від того не ставало легше. Він знову налив, Гладіс, набравшись хоробрості, намагалась не відставати од нього, а Гундлах не знав, навіщо вона це робить, бо вже дійшов до краю, дуже стомився і почував себе приблизно так, як тоді перед латунним ліжком у пансіоні «Париж».

Гладіс долила собі содової води й усміхнулась, але то була миттєва, майже підсвідома усмішка.

— Хтозна, можливо, тепер у них і відпаде бажання плентатися за нами… Драйшіллінг каже, ти завдав їм «атомного удару».

— Заради справедливості хочу підкреслити, що я намагався бути коректним і переміг завдяки тобі.

— Мені? Я ж не сказала й слова!

— Досить було самої твоєї присутності. Це завжди піднімало мій бойовий дух. Так було й у Лісабоні… Чому воно так?

— Чому? — перепитала Гладіс, спостерігаючи за бульбашками в склянці. — Бо тобі цього хочеться. Ти шукаєш бою і знаходиш його. Так, мабуть, буде й надалі.

— А ти все дотримуєшся дистанції, — з докором мовив Гундлах.

Знову обірвалась нитка, якою він намагався зміцнити їхні взаємини. Вона, як завжди, відмахується від усього, що могло б сприяти їх інтимності. Через якусь мить він мовив:

— А чи можна взагалі якось загальмувати оце безглуздя? Бідарі всього світу так багато відривають від свого бюджету на озброєння.

— Не так бідарі, як ті, що ними керують.

— Самі вони нічого не виготовляють, але послуговуються міжнародним збройним ринком, розумієш?