Кінець Жовтого дива - Худайберди Тухтабаєв

Дехто сміявся, наче радіючи моїй похибці, дехто хитав головою, ніби співчуваючи. Що робити? Зізнатися у всьому чи спробувати якось викрутитися? Хоч я з досвіду знаю, якщо в такий момент признаєшся — все одно погано, не признаєшся, вигадаєш «поважну причину» — ще до чогось причепляться.

— Гм… Ми зібралися провести взаємоперевірочні заходи з товаришем Назаровим, — сказав я якомога невизначеніше.

Зал знову вибухнув реготом. Мені теж нічого не лишалося іншого, як засміятися й самому.

— Що ж ви не навчили свого учня хоча б плани складати? — вигукнув з місця Халіков уїдливим тоном. Салімджан-ака хотів щось відповісти, потім, напевне, передумав і промовчав.

Одначе не минуло й п'яти хвилин, як настала моя черга сміятися разом з усіма — тепер уже з Халікова. Я, приміром, не знав, як складати ці папери, тому, бувши новачком у відділі, скатав у іншого, а майор знає все ж, а скатав сам у себе. Коли капітан Хашимова порівняла його плани за п'ять років, зал зареготав, наче в цирку. Халіков виявився в цьому ділі навіть ледачіший, ніж я: я хоч доклав зусиль, поки добув чужий план, а він тільки міняв місця і квартали, а все інше — копіював. Від сорому Халіков заховав обличчя в долонях.

Каромат-опа доповіла, що з метою широкого залучення представників громадськості до роботи міліції полковник Атаджанов і вона склали анкету.

— Я попросила б голову зборів ознайомити присутніх з анкетою.

Каромат-опа сіла. Сурат-ака почав читати анкету співучим голосом, як власні вірші, з почуттям.

Анкета

1. Прізвище. Ім'я. По батькові.

2. Спеціальність.

3. Місце роботи.

4. Вік.

5. Освіта.

6. Чи задоволені Ви роботою районного відділення міліції?

7. Яких, на вашу думку, треба вжити заходів з метою покращення роботи органів міліції?

8. Яку допомогу ви хотіли б надати міліції по викоріненню злочинності і випадків порушення громадського порядку?

9. Хто, Ви вважаєте, зможе надати дійову підтримку міліції на громадських засадах?

10. Яких, на Вашу думку, треба вжити заходів для усунення недоліків, що зустрічаються в торговельній мережі та громадському харчуванні?

Ну й таке інше. Зараз я втомився, тому вирішив не перелічувати до кінця всі запитання анкети; постараюся заповнити цю прогалину в майбутньому, принагідно. Але хочу підкреслити: анкета спричинилася до гострої сутички між Халіковим і Салімджаном-ака. Майор попросив слова, вийшов на трибуну й кинув таке звинувачення:

— Тут пропонували обговорити нашу роботу серед широких мас народу. Дивуюсь! Таке може запропонувати тільки безвідповідальна особа. Певен, що цю думку підказав товариш Атаджанов! Ми — каральний орган, і тільки ми маємо право…

— … Сидіти і вихваляти самих себе: ох, які ми хороші, ах, які ми доблесні?! — перебив його Салімджан-ака. — Народ — окремо, ми — окремо, так, чи що? Але для кого ж ми ночей недосипаємо?

— Воно й видно! — вигукнув Халіков. — Нема того, щоб працювати закотивши рукава, а ви затіваєте паперову балаканину!

— Все це робиться у повній згоді з партійними органами, — спокійно відповів полковник замість того, щоб грюкнути кулаком по столу й сказати міцне слівце. Він тільки додав: — До чого ж ти в'їдливий став, Халіков, просто дивно…

Майор, напевно, вирішив, що Атаджанов спасував перед ним. Він випив склянку води і почав промовляти далі, рубаючи повітря долонею.

— Народ — це означає маса різних людей; як можна їм довіряти?! Вороги, звичайно, постараються скористатися з нагоди очорнити нас з допомогою нашої ж анкети. А інші нікчеми докладуть зусиль, аби влізти в наші ряди під виглядом помічників і розвалити роботу. Міліція це свята святих, не кожен має право входити до неї.

Халіков хотів налити собі води, але графин був порожній. Тоді майор махнув рукою, зійшов з трибуни і попрямував до свого місця, махаючи графином, який прихопив з собою ненароком.

— Треба покінчити з безконечними нарадами, різними там анкетами і переходити до практичних справ! — вигукнув він, ідучи.

На трибуну піднявся начальник пожежної команди Самад-ака Кадиров. Не знаючи, з чого почати, він вийняв з кишені величезний носовик, витер товсту шию, червоне добродушне обличчя. Потім похитав головою, широко усміхнувся.

— Друзі, — почав він нарешті, — от ви мене знаєте: вигляд у мене, наче вчора приїхав з курорту. Я здоровий, помірно гладкий, як каже герой одного мультфільму, веселий, бадьорий. А чому? Тому, що я і мої хлопці майже нічого не робимо. (Сміх у залі). Правильно, правильно, поки ми примчимо на пожежу, народ, дивись, уже погасив її. Бо що не махалля, що не будинок — скрізь ми організували добровільні пожежні дружини. От що таке — народ. А хто з народом, той завжди бадьорий, веселий і здоровий. Та-ак, товариші, велика це сила — народ, він може і підпалити, і погасити. Не можна не направляти, не користуватись цією силою, товариші, це просто грішно… Ось тоді, товаришу Халіков, може б, і ти трохи поправився б, на людину став схожий. Ти подивись на себе: жовто-блідий, начебто квітка, що виросла в горщику. Менше в'їдливості, ущипливості, розгладь зморшки на лобі, постарайся бути ближче до людей! Ось тоді і плову будеш уминати цілі тарелі, і для шахів час знайдеться. (Оплески…) Товариші, ось моя пропозиція: цю анкету якнайшвидше розповсюдити серед населення. І ще одне я хочу сказати. Це вже моя скарга, так би мовити. Нещодавно ми проводили змагання серед добровільних пожежних дружин району. Товаришко Хашимова, де ті призи, що ви обіцяли переможцям? Чи накажете мені роздарувати замість них наші пожежні машини?!

Не помилюсь, якщо скажу, що на цих зборах усі оплески дісталися Самаду-ака. Сходячи з трибуни, він розкланявся, наче артист естради, потім гукнув Халікову:

— Послухай,