Кінець Жовтого дива - Худайберди Тухтабаєв

— Не може бути… — зніяковів я.

— Так, так, після того, як ви взяли групу Адила Аббасова.

— Справді?

— Ще б пак, це неабияка кмітливість. Ще й хоробрість, Хашимджане. Одначе і ваше діло не менш важливе.

— Яке діло?

— Та оце — широке залучення громадськості до роботи міліції.

— Не сам придумав, а Салімджан-ака.

— Ні, синку, це час придумав.

— Дехто сумнівається, мовляв, нічого не вийде.

— Вони з часом зрозуміють, що помиляються.

Атаджанов і Мамаразик-ака довго сиділи на дивані, пили чай і згадували: про те, хто із спільних знайомих помер, хто ще живий; що Романовський, з яким вони двадцять років тому навчалися в одному семінарі, зараз працює в Тамбові, а Пальмін, який чудово володів узбецькою мовою, пішов з міліції і служить тепер в обласній прокуратурі. Нарешті Салімджан-ака перейшов до діла.

— Разику, ти повинен допомогти Хашимові: навчиш його працювати, досвід свій передаси, а коли треба буде, зачиняй кабінет зсередини і шмагай його нижче поперека. Від сьогоднішнього дня ти — позаштатний керівник відділу бехеес. Зараз поїдеш до райвиконкому на затвердження. Тебе жде товариш Умаров…

Мамаразик-ака недовго пробув у кабінеті голови: за кілька хвилин вийшов назад, чим, сказати по правді, трохи збентежив мене. А що як не затвердили його? Ото буде, якщо зостануся без такого досвідченого помічника! Адже Умаров міг вирядити пенсіонера, мовляв, набридли мені ці громадські аматори гірше гіркої редьки!!

— Не затвердили?

Мамаразик-ака усміхнувся.

— Затвердив, обняв і побажав успіху. — Проскрипів протезами до машини, протиснувся в кабіну, додав не без гордості:

— Умаров мене добре знає і пам'ятає.

Повернувшись у райвідділення, він пройшов за стіл, який йому виділили, міцно всівся на стільці, ніби перевіряючи, довго він зможе його витримати чи ні, потім несподівано заговорив таким сухим офіційним тоном, що я здивовано подивився на нього.

— Товаришу Кузиєв, у мене до вас є три прохання.

— Я слухаю вас, товаришу Мамараімов, — в тон йому відповів я.

— Перше моє прохання полягає в тому, товаришу Кузиєв, що я сам хотів би підібрати добровольців, які ввійдуть у мій відділ.

— Це можна. Тільки я повинен затвердити ваш список.

— Звичайно. Без цього неможливо, товаришу Кузиєв.

— Так, а в чім полягає ваше друге прохання, товаришу Мамараімов?

— Друге моє прохання полягає в тому, товаришу Кузиєв, що я хотів би ознайомитися з усіма скаргами, які надійшли у відділ протягом п'яти років. Мені б хотілося детально вивчити їх.

— От і чудово! — вигукнув я, не маючи сили терпіти далі цю офіційну мову.

— Третє моє прохання, товаришу Кузиєв: мені хотілося б одержати список усіх Підприємств району.

— Товаришу Мамараімов, буде виконано й це ваше прохання.

— Ну от і чудово! — офіційності Мамаразика-ака як і не було. — Пробачте за мій бюрократичний тон: я просто хотів перевірити, чи спрацюємося ми з вами.

— Ну звичайно, спрацюємося!..

Контрольно-ревізійне управління проводило недавно ревізію в техучилищі, виявило велику недостачу. Тільки-но я простяг руку до телефону, щоб запросити акти ревізії, як двері відчинилися і до кімнати зайшла своєю пружною ходою Ліляхон.

— Товаришу Кузиєв, вам лист! — Вона кинула конверт на стіл, сіла на диван, поклала ногу на ногу. Так, поведінка цієї дівчини дуже змінилася від того дня, як до мене приходила Фаріда. Вона ніби шпигує за кожним моїм кроком, за потребою і без потреби вривається до кабінету, при цьому поводить себе досить дивно… Як-от зараз, приміром. Недбало зіперлася ліктем на валик дивана, махає біля обличчя якимись паперами, вузенька спідничка досягла небезпечної висоти…

На конверті було виведено невпевненим почерком «Передати особисто полковнику Атаджанову або молодшому лейтенантові Кузиєву!» Розпечатавши листа, я заглибився був у читання, але Ліля нараз перебила мене:

— Про що вона пише?

— «Вона» пише, що в магазин привезли перламутрову губну помаду.

— Все жартуєте, — кокетливо усміхнулася Ліляхон. — А ще які новини?

— З травня місяця має бути підвищення цін на олівці «Живопис», якими жінки підмальовують очі.

— Справді? — зробила круглі очі Ліля. Цього разу вона, вдається, клюнула. Спитала зацікавлено: — Ще що?

— Ще… ще пишуть, що недобре псувати своє гарне обличчя різними там білилами, фарбами, олівцями…

Ліля розгнівалася, схопилася з місця.

— Ніколи не бачила такої легковажної людини! — грюкнула дверима й пішла.

Це, виявляється, я легковажний, а не вона! Що так, то так: жити не можу без жартів. Не люблю надто серйозних людей. Але лист, який я тримав у руці, якраз був дуже серйозний, і я перечитав його кілька разів.

«Шановний Салімджане-ака, дорогий друже Хашимджане! Тисячу разів дякую вам за те, що повірили мені й прислали свою анкету. Ви питаєте, чи я задоволений роботою міліції? Відповідаю вам від свого імені, від імені літнього батька, улюбленої матінки і дружини Мубарак: вдячні міліції довіку. Дорогий Салімджане-ака, ви вирвали мене із лабет страшного дракона — Адила Аббасова і наставили на добрий розум. Ви вибачили мою провину, по-батьківськи потурбувалися про мене. Матінка моя, жінка віруюча, щоденно закінчує свою молитву проханням до Всевишнього: «Всемогутній творець наш, пошли заступникові мого сина Салімджанові, синові Атаджана, доброго здоров'я, продовж його дні, убережи від напастей і підступності злих людей!» Батько мій проста, неграмотна людина. Коли я вплутався у ці брудні діла, він забув, що таке сон і