Кінець Жовтого дива - Худайберди Тухтабаєв
— Я… я не зможу передати йому сьогодні золото, — пробурмотів баттал, нібито розмірковуючи вголос. — Він, звичайно, визволив мене із лабет міліції, та, якщо зараз віддам йому золото, він зробить усе й запродасть мене. Я цього Шакіра добре знаю. Він завжди був поганим другом і надалі таким лишиться.
Потім Аббасов попросив Могильника приготувати шурпу, і той заквапився до виходу.
— Якщо не знайду чогось міцнішого, то вина брати чи як? — ніби прочитавши думки свого «благодійника», поцікавився він, відкидаючи запону на дверях.
— Ні, тільки коньяк, а якщо не знайдеш, тоді бери горілку, — напучував його Аббасов.
Живі трупи в склепі шейха
У гробниці, що відгонила могилою, зосталися ми вдвох з Аббасовим. Посидівши трохи, він намацав рукою одну домовину, ліг у неї й замислено втупився в стелю.
Ну, а мені що робити? Зв'язати йому руки, ноги і приволокти в міліцію? Чи трохи потерпіти? Краще, звичайно, почекати, виявити решту спільників, а тоді всіх гуртом пригнати у відділення. У місті, як ми сподіваємося, точиться останній бій із злочинним світом, і непогано буде, якщо героєм цього бою знову стану і я. Цей негідник недарма, звичайно, втік з-під варти. У нього напевне ще немало приховано добра.
Увійшов Могильник з паруючою каструлею в руках. З кишені стирчала пляшка з горілкою.
— Бай-бай-бай, — мовив він, ставлячи каструлю на дно перевернутої домовини, — за півлітра горілки довелося заплатити, як за добре лоша!
— Треба було попитати у найближчих сторожів, — зауважив похмуро Адил-хитрун, відкорковуючи пляшку.
— Де там! Ці дружинники так настрахали сторожів, які латалися на горілці, що годі й балакати, — зітхнув Могильник. — До котрого не підійду, каже, ех, браток, минули ті золоті часи. Майже все місто об'їздив на таксі.
— Це полковникові штуки, його! — вигукнув Аббасов, скреготнувши зубами. — Сам не п'є й іншим не дає. Бог дасть, я його поховаю в оцій домовині!
— Хай збудуться ваші добрі слова, мій благодійнику! Горілку розлили в склянку і в кришку від розбитого термоса, випили.
— Аллах нашле свою кару на наших ворогів, і настане час, коли справи наші знову підуть угору і заживемо ми, як раніше, — мріяв Аббасов.
— Хай збудуться ваші слова!.. Я ось про що хочу запитати вас, мій благодійнику: коли ви знову будете на коні, допоможіть мені посісти місце імама в цій мечеті.
— Іншалла! — відповів Адил-баттал. — Я тобі ще чимало доброго зроблю, Могильнику. — Він кілька раз ковтнув просто з каструлі. — Тільки ти, брате, мусиш мені допомогти ще «в одному.
Могильник притис руку до серця.
— Ладен життя віддати заради вас.
— Що мені твоє життя! Треба прибрати полковника. Тоді ми знову будемо господарями в місті.
— Хай пошле аллах, щоб збулися ваші бажання! — провів Могильник руками по обличчю.
— Але ти мені повинен допомогти.
— Благодійнику мій, я присягнувся, що ніколи в житті не візьму до рук ножа!
— Не бійся, я сам його уб'ю. А тобі треба вивчити розташування Атаджанового будинку: скільки в ньому кімнат, куди виходять двері, чи є підвал, у який час удома нікого не буває. Ось що мені від тебе треба. Нападу на нього вночі, коли він спить. Якщо не зроблю з нього решета, і на тому світі не матиму спокою! Але це потім. Зараз треба виправити паспорт. А після цього… Ех, швидше б!..
— О творець! — Могильник проворно впав на коліна, простяг руки для молитви. — Поможи моєму благодійникові в усіх його починаннях, аблоху акбар!
— Амінь! — благочестиво провів руками по обличчю Аббасов. Потім витяг з кишені годинник на золотому ланцюжку. — Скоро друга. Час вирушати.
Хоч вірте, хоч ні, але я боюся ходити по кладовищу навіть удень, дарма що не вірю в існування різних там бісів, відьом та привидів. Не люблю ходити — і все. А тут треба чимчикувати, хочеш того чи ні.
Глупа ніч. Усі добрі люди солодко сплять у своїх постелях. Стоїть моторошна тиша, від чого кладовище видається ще моторошнішим. Лише інколи десь за кам'яними плитами пугукає пугач. Дерева, освітлені місяцем, кидають на-землю химерні фантастичні малюнки, з яких напружений зір витворює то фігуру семиголового дракона, то інше якесь казкове чудовисько. А оно… і справжні: сидять дванадцятеро мерців під велетенським деревом, про щось раду радять. Усі загорнені в савани, декотрі безперервно хитають головою, інші плещуть у долоні, високо піднявши руки. А один, довгий-предовгий, вийшов у коло і почав танцювати…
Жах, мов окропом, плеснув на мене. Серце зірвалось і покотилося кудись униз. Я заплющився і кицькою стрибнув на спину Адила-баттала.
— Товба! — зупинився той, здивований. — Послухай, Суфі, чогось я став удвічі важчий, чого б це, га?
— Думки на вас тиснуть, мій благодійнику, думки тиснуть! — філософськи мовив Могильник. — Зі мною теж частенько таке буває.
Ми зупинились під тим самим деревом, під яким танцювали мерці. Розплющивши очі, нічого страшного я не побачив. Просто мене, виявляється, налякали тіні від гілля, що колихалось на вітрі. А звуки оплесків створювали кілька сухих гілляк, що бились одна об одну.
Стоїмо, озираємося. Тиша. Тисячі, десятки тисяч похованих на цьому кладовищі теж покояться на своїх місцях тихо й смирно. Неспокійні тільки живі, а ці сплять
