Кінець Жовтого дива - Худайберди Тухтабаєв

Хлопчик не відповів і, оскільки вже полонив курку, схопивши її за крила, пішов до мене.

— Хашиме-ака, перевірте пальцем ось тут, чи нема яйця?

— Навіщо тобі яйця?

— Дома вже є одне. Якщо буде двоє, продам і куплю гуми на рогатку.

Я пообіцяв Бахрамові принести гуми з умовою, якщо він відпустить курку. Снідати самому не хотілося, тому я купи за рогом чотири пиріжки з потрухом, що їх студенти немилозвучно прозвали «вухо-горло-ніс» і, дорогою знищуючи їх, дістався до відділення. Я поспішав доповісти полковникові про все, що дізнався вчора, одержати вказівки, як діяти далі?

Ліляхон, закинувши ногу на ногу, гортала журнал мод.

— Салімджан-ака у себе? — запитав я, привітавшись з нею.

— Поїхав до Ташкента. Разом з парторгом, — відповіла в на кудись у простір.

— До Ташкента? Чого?

— Там без вашого дозволу затіяли нараду.

— Шкода, мені треба було порадитися з полковником.

— Він залишив замість себе мене. — Ліляхон нарешті підвела голову, взялася руками в боки, підробляючись під Салімджана-ака, спитала: — Так, товаришу Кузиєв, слухаю вас?

— Сьогодні відбудеться відкриття будинку шлюбів, — одказав я, негайно пристаючи до гри. — Від нас мусять з'явитися двоє, пройти шлюбний обряд.

— Отже, доведеться йти нам удвох?

— Ні, умовами заборонено, щоб і молодий, і молода обоє були з міліції.

— Чому заборонено?

— Якщо в них народиться хлопчик, то буде завзятий свистун.

— А якщо дівчинка?

— Якщо дівчинка… то, крім журналу мод, нічого не буде читати.

Ліляхон дзвінко засміялась, ляснула по коліну.

— Ах, Хашим-ака, вам би працювати конферансьє…

Так, жарти жартами, але що робити з Адилом-негідником? А може, поговорити з Халіковим? Ні, не треба. Згарячу він негайно ж кинеться його хапати. Якщо вже пощастило, сітку треба закидати ширше. Адже в ній досі тільки Адил-хитруняка та Шакір-«законник»… А хіба мало ще ховається по різних щілинах їхніх спільників?! Вони не повинні цього разу уникнути правосуддя. Отже, виходить, що втеча Адила-хитруна для нас — на руку ковінька. Вона допоможе нам очистити місто від решти погані. Як каже Салімджан-ака, терпіння в нашій роботі — це половина перемоги.

Дійшовши цього висновку, я зі спокійною совістю узявся до повсякденних справ, яких, до речі, набралося чимало. Крім того, бесіди з Мамаразиком-ака, його міркування примусили мене геть забути про Адила Аббасова.

Правий був полковник, коли казав, що в нашому ділі важливіше мати не швидкі ноги, а розумну голову. І Мамаразик-мка працював за цим принципом. Про кращого помічника мені годі було й мріяти. За якихось п'ятнадцять-двадцять днів пін дав лад усім справам. З двадцятьма чотирма своїми помічниками перевірив усі підприємства і магазини, ресторани і кафе, які викликали підозру. Так, Мамаразик-ака виявився асом обехеес. Важко уявити, що така неоціненна людина пролежувала б удома ліжко, одержуючи свою пенсію. А тепер завдяки Салімджанові-ака він знову у вирі життя, знову корисний член суспільства.

Проти завгоспа техучилища було порушено кримінальну справу, і розслідування її я вів сам. Сьогодні вперше викликав його на допит. Мирсалімов виявився слизьким, як змилок. Розмова не принесла бажаного наслідку, і я відпустив його, порадивши добренько подумати.

За хвилину до кабінету зайшов, поскрипуючи протезами, Мамаразик-ака.

— Хашимджане, ви не образитесь, якщо я зроблю вам зауваження?

— Ні, що ви! Завжди радий вас вислухати.

— Здається мені, ви ще не досить підготовлені для допитів; а це діло не менш важливе і складне, ніж вистежування та затримання злочинця.

— Чому вам так здається?

— Я чув, як ви розмовляли з Мирсалімовим.

Я мовчав, не маючи сили одразу визнати його правоту.

— Так, ви не підготовлені, — вів далі пенсіонер. — Сьогодні не ви допитували Мирсалімова, а він допитував вас, довідався, що вам відомо, а що не відомо…

Мамаразик-ака сів на диван, далі попросив, якщо мені н важко, принести із сусідньої кімнати піалу холодного чаю, випив його, утер долонею рота.

— Так от, Хашимджане, слухайте першу заповідь мистецтва ведення слідства…

І Мамаразик-ака почав говорити. З його слів, слідчий нагадує полководця, який поведе війська на штурм ворожих пози цій. Полководець, як відомо, щоб одержати перемогу, повинен знати, бодай приблизно, кількість ворогів, їхнє озброєння, стан бойового духу, тактику; де розташовані головні сили а також умови поля битви, об'єкти, за які ворог триматиметься до кінця, хай то буде річка, висота чи маленький хутір. Отак і слідчий. Перш ніж почати допит запідозрених та свідків, він мусить досконало знати об'єкт, де стався злочин, систему відносин між людьми, їхні характери, звички, які недогляди чи недоліки на виробництві або в установі сприяли виникненню правопорушення. Аж тоді можна починати слідство, і лише тоді слідчий буде господарем становища, а злочинець затиснутий у кут.

Потім мій помічник розповів кілька випадків з власної практики і закінчив свою цікаву лекцію словами:

— Тому, Хашимджане, вам краще припинити допит Мирсалімова, аж поки досконало не вивчите обстановку в техучилищі, систему і способи крадіжки, самих злочинців, а також їхнє оточення і свідків… Вам неважко буде принести ще піалку чаю, бо в мене в горлі пересохло.

— Ви маєте рацію, — признався я, виконавши прохання свого помічника. — Я зрозумів, що не готовий ще вести слідство. Але ж я університетів не кінчав…

— Ще молодий, устигнете. Добре те, що одразу визнаєте свої недоліки. — Присьорбуючи чай, Мамаразик-ака вів далі, не поспішаючи: — На світі зустрічаються люди двох типів, яких треба остерігатися. Одні вважають себе всезнайками, а всіх інших — дурнями; вони ні в кого нічого не хочуть учитися. До другої, близької їм категорії, належать ті, що самі нічого не знають, але вдень і вночі повчають інших.