Кінець Жовтого дива - Худайберди Тухтабаєв

… Салімджан-ака ще не повернувся. Джигіти Нігмата-ака не спали. Бешкетня у них була тільки така: спірка йшла про те, хто перший буде їздити на Хашимджанові-ака, коли він принесе сідло. Бахрам підбіг до мене перший.

— Де сідло? — суворо спитав він.

— Не встиг купити: магазин зачинили.

Трирічний Даврон уже ліз по мені.

— Все лівно покатаєте. Без сідла.

— Зараз, дітки! — Я збігав перевдягся, потім надів старий чапан Нігмата-ака, відкинув його поли назад, зробивши щось схоже на сідло.

— Прошу, джигіти, по конях!

«Джигітам» не треба було казати вдруге, насідали на мене купою. І я возив їх, не пам'ятаю вже доки, але так зморився, що впав посеред кімнати і заснув «нерозсідланий».

Приснилася мені Фаріда…

Я йшов вулицею Мукімі. Був у цивільному, бо вийшов просто погуляти, подихати свіжим повітрям. Аж раптом чую, назустріч мені — удари в дойру й голосні крики. Дивлюсь, посеред машин котиться трактор з причепом. У кузові причепа стоїть чоловік шість. Цілий гурт. На шиї в кожного теліпається по гірлянді з порожніх пляшок, як пропонували робітники у своєму листі. Нижче пляшок висів шмат картону; на одному з них було написано: «Непоправний п'яниця Расул Усаров. Працівник машиноремонтної майстерні». Расул Усаров так само, як і інші його друзі, не знав, що затуляти — надписи чи обличчя; отож видно було й те, й те. Обабіч причепа йшла охорона — дужі хлопці з червоними пов'язками. Поруч з трактористом-водієм стояв дойрист, мабуть, самоук: просто гатив рукою по дойрі — на мелодію і не схоже. Але натовп, що юрмився за причепом, цікавила не мелодія. Люди штовхалися, пхалися одне з-поперед одного, щоб краще роздивитися на п'яниць. Тут були дорослі й діти, молоді й старі.

— Вай-вай, це ж батько Дільбар!

— Це той, що пропив її новенькі черевички?

— Та він же, хай йому морока…

— Так йому й треба.

— Мавляне, чуєш, Мавляне, збігай додому, викинь пляшку, що стоїть у кухні.

— Але ж, мамо, вона порожня?!

— Все одно викинь, а що як і тата теж, як оцих…

— Агов, сусідко, ви впізнали отого лисого?

— Чом не впізнала, люба?! Та це ж той самий Касим, що напився на весіллі своєї доньки і забажав поборотися з зятем…

— Молодці, що таку кару придумали! Скільки можна терпіти цих п'янюг!

— А як ви думали? Держава, що знищила Гітлера, та не впорається з якимись алкоголіками?!

— Це все дружинники. Ось кому треба дякувати.

Інколи в розмовах згадувалося про якийсь «Майданчик відщепенців», що відкрився в парку імені Мукімі.

— Дехканбаю, ти бачив ту виставку, що начебто відкрили в парку? — спитав у сусіда дід, від чапана якого пахло хандаляками[27].

— Де там, Махкамбаю, — відповів сусід, від якого пахло м'ятою. — П'ятнадцять днів як оце лежу з пудом висівок на попереку. Сьогодні насилу вибрався на світ божий…

— Невістка моя дуже хвалила цю виставку, — сказав Махкамбай.

— А онучка моя каже, що написи робила до цих, як їх… експонатів, — гордо, мовив Дехканбай.

Порадившись, діди вирішили піти на виставку: а що Дехкан-бобо хвилювався, коли б знову не заболів поперек, Махкам-бобо пообіцяв бути йому опорою. По цьому вони рушили, згорблені, стукаючи костурами.

Я знав, що відкрилася ця виставка, але за цілий місяць так і не спромігся відвідати її. Тому, не довго думаючи, пішов за дідами.

Ось і парк. Виставка зайняла в ньому майже півгектара; укритий шифером дах, скляні стіни. Люду стояло на виставку — сила-силенна, черга кінчалася десь аж за ворітьми парку. Я подумав, що в цирку, в театрах і кінотеатрах міста, де саме в ці дні крутили фільм про шпигунів, тепер було пустісінько. Здавалося, все місто зібралося в парку.

Я зі своїми дідами простояв дві години, і ось ми входимо в павільйон. Над його фасадом аршинними літерами світиться напис: «Моя міліція мене береже».

Зали оформили, скажу я вам, на славу. Добряче потрудилися хлопці, молодці. А Умаров, голова райвиконкому, видно, покинув усі свої справи, захопився тільки цією виставкою, зібрав сюди всіх майстрів, художників-оформлювачів. І вони вже постарались! Якби я міг так писати, як Сурат-ака, залюбки зліпив би вірша про всі ці дива. Біля самого виходу, ліворуч, на стіні висять портрети працівників міліції, під ними підписи. Праворуч — також фотографії, але це вже, виявляється, «Аксакали міліції».

Дехкан-бобо зупинився перед портретом русявого майора, що широко усміхався.

— Махкамбаю, подивись лишень, чи це, бува, не Іван наш Козлов?

— Таки він, — чомусь гордовито відповів той.

— Пам'ятаєш, як він любив дині?

— Ще б пак! Ти його хлібом не годуй — диню подай!

— Ти й досі посилаєш йому свої дині?

— Послав торік посилку. Дині були спілі, по дорозі зогнили, витекли. Тож зосталося саме насіння. От Іван і написав мені: «Махкаме, дякую за насіння, що ти прислав. Але, ох! сам знаєш, на четвертому поверсі не дуже-то розженешся на дині».

— Широкої душі був урус, дай бог йому довго жити.

— Не любив він шахраїв, терпіти не міг…

Кинувши старих біля портрета Козлова, я перейшов