Кінець Жовтого дива - Худайберди Тухтабаєв

Самовар википів до половини. Нарешті я отямився, заварив міцного чаю, повернувся на веранду. Салімджан-ака сидів на краєчку дивана, дивився прямо перед собою.

Як то кажуть, біда сама не ходить. Другого дня — знову неприємності. Виявляється, голова місцевкому Халіков рішуче заперечував проти мого нового призначення. Салімджанові-ака довелося встряти з ним у суперечку, захищаючи мою кандидатуру, а це ще більше роздратувало Халікова.

Халіков. Що правда, то правда — Хашимджан показав себе сміливим, бойовим працівником. Але хоч би які він творив чудеса, Хашимджан ще молодий, в органах працює надто мало, тим часом у нас є працівники з п'ятнадцятирічним стажем, цілком гідні цього призначення.

Атаджанов. Як відомо, розум залежить не од віку і не від стажу. За короткий строк Хашимджан зробив стільки, скільки, може, не зміг зробити ніхто з-поміж нас, досвідчених.

Халіков. Я буду скаржитись у райком.

Атаджанов. Я висунув кандидатуру Хашимджана, попередньо порадившись з товаришами в райкомі.

Халіков. Їм, напевно, невідомий справжній стан речей.

Атаджанов. Підіть навчіть їх, вкажете помилку.

Халіков. Все одно я і далі стоятиму на своєму.

Атаджанов. І я також не збираюся міняти своєї думки.

Халіков. Це ми ще подивимось.

Атаджанов. Подивимося, звичайно, чом не подивитися?!

І от сиджу я собі, нічого не знаючи, розіклавши папки, обмірковую, з чого ж починати справи. А щоб полегшили процес мислення, вистукую пальцями по столу дуже душевну мелодію «Чудові гранати в твоєму саду».

І тут увіходить Халіков, я його, як належить, вітаю, а він замість здрастуйте:

— Совість у вас є? — каже. — І вам не соромно?

— А чого мені має бути соромно? — питаю.

— Не прикидайтесь дурником, — відповідає. — Ви працюєте зовсім недавно, а встигли перебігти дорогу заслуженим людям.

«Он воно що! — думаю. — Але набивався». Гаразд, якщо йому потрібна моя посада, хай бере її. Правду кажучи, мені й самому не до душі ця витівка. Краще повернутися в кишлак, ліпити кізяки, аніж здаватися вискочкою якимось.

Я взяв аркуш паперу, дістав ручку. Халіков пильно дивився на мене. І саме в цю мить у двері просовується розкішно причесана голівка нашої секретарки Ліляхон.

— Вас викликають у партком.

— Гаразд, прийду.

— Не «гаразд», а зараз, негайно.

Голівка зникла, демонструючи неможливість найменшого заперечення. Довелося залишити Халікова у кабінеті і йти в партком. Каромат-опа була в доброму гуморі, мабуть, донька не страйкувала сьогодні, відмовляючись іти в дитсадок.

— Як справи, товаришу начальник відділу? — спитала Каромат-опа, показуючи очима на диван.

Я сів.

— Непогано.

— З чого вирішили починати свою роботу?

— З заяви.

— Що? З якої заяви?

— Ну… з заяви про звільнення.

— Послухайте, юначе, коли ви кинете звичку жартувати недоречно й невчасно?

— А я і не жартую. Просто я… просто мене товариш Халіков спитав сьогодні, маю я совість чи ні.

— Ах, он воно що! Значить, він устиг і вас атакувати? — Каромат-опа встала й пересіла поруч зі мною на диван. — Не звертайте уваги. Вчора він зайшов до мене, говорив те ж саме. Я його присоромила. Але він, розуміється, така вже людина. Давно лучив у начальники відділу, та не вийшло, райком не затвердив його кандидатуру. От він і сердиться, не знає, на кому зігнати злість… За день-два це в нього пройде… Взагалі він людина непогана, і досвід роботи має чималий… Але безхарактерний, не самостійний, безініціативний. То які ваші плани?

— Саме сьогодні мав поміркувати над ними.

— Зверніть якнайбільшу увагу на профілактику злочинів, перевиховання тих, хто спіткнувся. І ще: люди повинні знати основи законодавства. Це вимога партії на сучасному етапі.

— Докладу зусиль.

— Завтра принесіть план мені на затвердження.

— Можна йти?

— Ідіть.

Халіков тим часом сидів у моєму кабінеті.

— Чого вас викликали? — поцікавився він.

— Перевірити, чи є у мене совість.

— Ну і як, вияснили?

— Вияснили. Але про це, виявляється, вам казали ще вчора.

Халіков мовчки пішов до дверей, так викарбовуючи крок, що, здавалося, хотів пробити підлогу.

Після того, як він пішов, я ще довго сидів у препоганому настрої, несила було взятися за роботу. Не витримав, пішов до Салімджана-ака: дуже вже самотнім відчув себе. Полковник зустрів мене звичайними словами: «Слухаю вас, товаришу молодший лейтенант». Я розповів йому про інцидент з Халіковим — усе як є. Наставник мій, людина, як відомо, поміркована, вислухав мене з якоюсь навіть байдужістю, а потім усміхнувся і сказав:

— Хочу нагадати тобі нашу старовинну східну притчу. Ну, та ти не так уже й давно ще піонером був, читав її, напевне, у прекрасній обробці відомого поета Маршака. Пам'ятаєш, як старий і хлопчик їхали на віслюкові?.. Як вони весь час пересідали, пам'ятаєш? Отож не треба бути схожим на того старого, свою думку треба мати, а не догоджати першому-ліпшому. І ми всі, і райком тобі довіряємо. Будь самостійним, більше впевненості в собі!

Тут знову відчинилися двері і на порозі стала наша секретарка. І що це вона сьогодні наче переслідує