Кінець Жовтого дива - Худайберди Тухтабаєв
Самовар википів до половини. Нарешті я отямився, заварив міцного чаю, повернувся на веранду. Салімджан-ака сидів на краєчку дивана, дивився прямо перед собою.
«Будь самостійним, сину мій!»
Як то кажуть, біда сама не ходить. Другого дня — знову неприємності. Виявляється, голова місцевкому Халіков рішуче заперечував проти мого нового призначення. Салімджанові-ака довелося встряти з ним у суперечку, захищаючи мою кандидатуру, а це ще більше роздратувало Халікова.
Халіков. Що правда, то правда — Хашимджан показав себе сміливим, бойовим працівником. Але хоч би які він творив чудеса, Хашимджан ще молодий, в органах працює надто мало, тим часом у нас є працівники з п'ятнадцятирічним стажем, цілком гідні цього призначення.
Атаджанов. Як відомо, розум залежить не од віку і не від стажу. За короткий строк Хашимджан зробив стільки, скільки, може, не зміг зробити ніхто з-поміж нас, досвідчених.
Халіков. Я буду скаржитись у райком.
Атаджанов. Я висунув кандидатуру Хашимджана, попередньо порадившись з товаришами в райкомі.
Халіков. Їм, напевно, невідомий справжній стан речей.
Атаджанов. Підіть навчіть їх, вкажете помилку.
Халіков. Все одно я і далі стоятиму на своєму.
Атаджанов. І я також не збираюся міняти своєї думки.
Халіков. Це ми ще подивимось.
Атаджанов. Подивимося, звичайно, чом не подивитися?!
І от сиджу я собі, нічого не знаючи, розіклавши папки, обмірковую, з чого ж починати справи. А щоб полегшили процес мислення, вистукую пальцями по столу дуже душевну мелодію «Чудові гранати в твоєму саду».
І тут увіходить Халіков, я його, як належить, вітаю, а він замість здрастуйте:
— Совість у вас є? — каже. — І вам не соромно?
— А чого мені має бути соромно? — питаю.
— Не прикидайтесь дурником, — відповідає. — Ви працюєте зовсім недавно, а встигли перебігти дорогу заслуженим людям.
«Он воно що! — думаю. — Але набивався». Гаразд, якщо йому потрібна моя посада, хай бере її. Правду кажучи, мені й самому не до душі ця витівка. Краще повернутися в кишлак, ліпити кізяки, аніж здаватися вискочкою якимось.
Я взяв аркуш паперу, дістав ручку. Халіков пильно дивився на мене. І саме в цю мить у двері просовується розкішно причесана голівка нашої секретарки Ліляхон.
— Вас викликають у партком.
— Гаразд, прийду.
— Не «гаразд», а зараз, негайно.
Голівка зникла, демонструючи неможливість найменшого заперечення. Довелося залишити Халікова у кабінеті і йти в партком. Каромат-опа була в доброму гуморі, мабуть, донька не страйкувала сьогодні, відмовляючись іти в дитсадок.
— Як справи, товаришу начальник відділу? — спитала Каромат-опа, показуючи очима на диван.
Я сів.
— Непогано.
— З чого вирішили починати свою роботу?
— З заяви.
— Що? З якої заяви?
— Ну… з заяви про звільнення.
— Послухайте, юначе, коли ви кинете звичку жартувати недоречно й невчасно?
— А я і не жартую. Просто я… просто мене товариш Халіков спитав сьогодні, маю я совість чи ні.
— Ах, он воно що! Значить, він устиг і вас атакувати? — Каромат-опа встала й пересіла поруч зі мною на диван. — Не звертайте уваги. Вчора він зайшов до мене, говорив те ж саме. Я його присоромила. Але він, розуміється, така вже людина. Давно лучив у начальники відділу, та не вийшло, райком не затвердив його кандидатуру. От він і сердиться, не знає, на кому зігнати злість… За день-два це в нього пройде… Взагалі він людина непогана, і досвід роботи має чималий… Але безхарактерний, не самостійний, безініціативний. То які ваші плани?
— Саме сьогодні мав поміркувати над ними.
— Зверніть якнайбільшу увагу на профілактику злочинів, перевиховання тих, хто спіткнувся. І ще: люди повинні знати основи законодавства. Це вимога партії на сучасному етапі.
— Докладу зусиль.
— Завтра принесіть план мені на затвердження.
— Можна йти?
— Ідіть.
Халіков тим часом сидів у моєму кабінеті.
— Чого вас викликали? — поцікавився він.
— Перевірити, чи є у мене совість.
— Ну і як, вияснили?
— Вияснили. Але про це, виявляється, вам казали ще вчора.
Халіков мовчки пішов до дверей, так викарбовуючи крок, що, здавалося, хотів пробити підлогу.
Після того, як він пішов, я ще довго сидів у препоганому настрої, несила було взятися за роботу. Не витримав, пішов до Салімджана-ака: дуже вже самотнім відчув себе. Полковник зустрів мене звичайними словами: «Слухаю вас, товаришу молодший лейтенант». Я розповів йому про інцидент з Халіковим — усе як є. Наставник мій, людина, як відомо, поміркована, вислухав мене з якоюсь навіть байдужістю, а потім усміхнувся і сказав:
— Хочу нагадати тобі нашу старовинну східну притчу. Ну, та ти не так уже й давно ще піонером був, читав її, напевне, у прекрасній обробці відомого поета Маршака. Пам'ятаєш, як старий і хлопчик їхали на віслюкові?.. Як вони весь час пересідали, пам'ятаєш? Отож не треба бути схожим на того старого, свою думку треба мати, а не догоджати першому-ліпшому. І ми всі, і райком тобі довіряємо. Будь самостійним, більше впевненості в собі!
Тут знову відчинилися двері і на порозі стала наша секретарка. І що це вона сьогодні наче переслідує