Кінець Жовтого дива - Худайберди Тухтабаєв

Я навіки зобов'язаний своєму наставникові, вихователю і другові Салімджану-ака, а також нашій розумниці-парторгові Каромат Хашимовій. Кажуть, хто не працює, той не помиляється. Я теж припускався помилок, є в мене свої вади; але товариші, коли було треба, завжди навертали мене на добру путь. Я дуже полюбив і наших молодих працівників, таких, як Сурат Арипов, Адил Шарапов, Хашимджан Кузиєв. Вони добре починають, краще, ніж я, хоч труднощів у них менше, ніж у нашого покоління. Сподіваюся, мої молоді друзі, ви нас і надалі не підведете. Я… мені… мені дуже важко розлучатися з усіма вами… — На цьому місці полковник геть розчулився і, щоб не показати своїх почуттів, швидко вийшов з кабінету.

Цей день був для мене по-справжньому радісним. Але пам'ятаючи, що є слово «авторитет», я усівся за свій стіл з таким похмурим і стурбованим обличчям, наче обмірковував якісь світові проблеми. Одначе надовго мене не вистачило. Схопився як ужалений з думкою: «А що як люди почнуть казати: «Ви подивіться, пику надув! Ходить, наче кілок проковтнув! Невже задаваку-кар'єриста пригріли?..» І я пішов по кабінетах, жартував, сміявся, сипав анекдотами. Так минув день. А надвечір я раптом зрозумів, що впав у крайність… Ох, важко бути начальником!

Дома я застав Салімджана-ака разом з сином, за столом на веранді. Видно, посперечалися: обидва нахмурені, не дивляться один на одного. Біля дверей стоїть упакований чемодан Каріма-ака, поверх нього лежить плащ. Помітивши їхній стан, я пішов до себе в кімнату, переодягся. Потім наколов трісочок, розпалив самовар і лише після цього повернувся на веранду. І знову невчасно.

— Каріме, я вважаю, ти дієш необачно, — схвильовано каїнів Салімджан-ака.

— У мене немає іншого виходу, — відповів Карім-ака, не підводячи голови.

— Але ж ти мусиш подумати і про мене, адже я не такий уже молодий…

— А ви? — Карім підхопився з місця. — А ви думали про мене, ви пам'ятали, що я ваш син? Справжні батьки, якщо син потрапив у біду, роблять усе, щоб врятувати його. А ви що зробили? Можна сказати, зв'язали руки й ноги і здали, як барана, в міліцію.

— Я виконував свій обов'язок, сину…

— Ви хотіли бути чистеньким перед людьми, державою, перед своєю совістю, так же?

— Так, сину. Не чистеньким, а чистим, — твердо відповів Атаджанов, хоч нелегко, видно, йому це давалось.

— Та ви піклувалися про свій авторитет, про свою честь і совість, але ні крапельки не подумали про мене, про мою хвору матір. Проміняли мою долю і життя матері на свій авторитет?

— Але ж ти вчинив злочин! — стукнув Салімджан-ака по столу кулаком. — Кожен злочинець, хто б він не був, мусить дістати заслужену кару.

— Не прикидайтесь!

— Як ти зі мною розмовляєш?!

— Я розмовляю з вами останній раз. — Карім-ака сів на диван. — Тому я мушу сказати все, що думаю. От ви сказали, що кожен злочинець має бути покараний. На це я відповів, що ви брешете. Чому я так сказав? Тому що ви визволили н в'язниці співучасницю багатьох злочинів, жінку, яка нібито ввела на вас наклеп, облила багном, — Шарифу Усманову.

— Її не притягали до відповідальності тому, що вона вчасно зізналася у своїй провині, допомогла викрити співучасників.

— А я, адже я теж зізнався?

— Тільки після того, як тебе викрила міліція, тобто я, її представник.

— Хіба неоднаково?

— Неоднаково, сину мій, ні. Між зізнанням під тиском доказів і добровільним каяттям різниця, як між небом і землею. Крім того, у Шарифи немовля.

— Так, так, я й забув, що в мене з'явився братик!

— Мовчати! — вибухнув Салімджан-ака; в одну мить він опинився біля сина, ухопив його за петельки, притяг до себе. — Звідки ти набрався цієї мерзоти?

— Відпустіть!

— Відповідай! Хто тобі все це нашептав, я питаю?

— Листа одержав. Ще там, у колонії… Якраз перед звільненням.

— Від кого?

— Лист був без підпису.

— І що ж тобі писали?

— Що батько не посоромився посадити тебе, рідного сина, але визволив з в'язниці свою… коханку.

— Що?.. І ти міг повірити?! Де цей лист?

— Я його порвав.

— Дурень! Покарання не пішло на користь, бачу, людиною ти так і не став. — Салімджан-ака відпустив сина, безсило впав на стілець і замовк, обхопивши голову руками.

Нарешті щось зачепило і цього байдужого Каріма за живе, він заходив по кімнаті, схвильовано заговорив:

— Ви не маєте права стверджувати, що біда моя пройшла для мене безслідно! Я закінчив там школу, до того ж з хорошими оцінками. Вчора ви самі ж розцілували мене, коли побачили мій атестат! А ще ви бачили вчора Почесні грамоти, що їх вручено мені за працю, якою я спокутав свою провину, свою ганебну легковажність. Я там ні від чого не ухилявся, ні, виконував по дві-три норми, — ось за що і маю подяки. Ось чому ви й не маєте права казати, що я не став людиною… Батьку, зрозумійте мене правильно, мені несила забути… Якби мама була жива, може, я й зміг би… Мама вмерла, страждаючи через мене, а ви…

— Годі! — простогнав Салімджан-ака.

— Батьку, простіть мені. Інколи я жалію вас, знаю, що вам теж нелегко. А іноді ночами не сплю, проклинаю вас: ви і виховати не змогли мене, і з тюрми не схотіли визволити. Мені треба ще багато в чому розібратися. Тому буде краще, якщо я поїду. Жити разом ми не зможемо…

— Що ж, коли так… Куди ти вирішив їхати?

— В Мирзачулі, я чув, деревообробний комбінат побудували. Хочу туди податися.

— На дорогу дати тобі грошей?

— Ні.

Карім-ака одвернувся, пішов у