Кінець Жовтого дива - Худайберди Тухтабаєв

— Анаша! Курка пахне анашею! — Це кричав Саллабадрак.

— Точно, тепер я зрозумів… м'ясо пахне анашею, — пробелькотів наш Аббасов, ледве продираючи очі, що злипалися йому. — Муталю, це твоя робота?

— Та побий мене боже, учителю! Хіба я собі дозволив би…

— Брешеш, ти мені підозрілий…

— Побий мене грім, якщо це я!

— Зараз я тебе поб'ю… — Адил поліз до кишені піджака, потім обмацав кишені штанів, похитнувшись, ледве дотягнувся до портфеля. Пістолета, звісно, не було й там.

— Пістолет!.. Украли!.. Бадраче, держи злодія!

І тут почалася така чубанина, що не намилуєшся! Бадрак став бити бандюгу Муталя, Адил Аббасов силкувався придушити гендляра, директор клаптикового магазину буцай голеною в живіт завскладом — одне слово, бійка була смішна, а не страшна, бо всі оп'яніли і знесилилися. Хвилин через десять затихли; так і поснули, зчепившись.

На цьому й закінчилося останнє бенкетування зграї Адила Аббасова.

— Ох і сміливець ти, виявляється, синку! Ох і батир! — захоплювався дядечко Муслім, коли вантажили банду в машину. — Диви, який здоровило лежить, невже і він не нагнав на тебе страху?

Я подивився на очамрілого горилоподібного Саллабадрака й відповів чесно:

— Було трохи, дідусю.

Вранці, коли в міліцію привезли скарби Адила-хитруна і викрадені у нас документи, операцію «По слідах Жовтого Дива», важливою частиною якої я керував особисто, можна було вважати закінченою. До того ж я здав начальству дві тисячі чотириста фотознімків і чотири тисячі двісті метрів магнітофонної стрічки — докази для майбутньої судової справи. Вирішили, що слідство поведе майор Халіков, великий знавець своєї справи. А невдовзі на службовій чорній «Волзі» я вирушив у рідний мій кишлак.

Таки дуже, виявляється, скучив я за рідним кишлаком! Як з'ясувалося, Закір, Ариф, Мирабіддінходжа також чекали на мене — ну просто як весняні пагони чекають сонечка. Уявіть — затримайся я ще хоч на тиждень, Закір сам приїхав би запрошувати мене на весілля.

Ні, краще розкажу все по черзі. Як я потім дізнався, другого дня, коли я здав усі документи і речові докази товаришеві Халікову, в кабінеті полковника Усманова відбулася нарада. На порядку денному стояло одне питання: яким чином відзначити самовіддану висококваліфіковану роботу сержанта Хашимджана Кузиєва по викриттю і знешкодженню великої групи особливо небезпечних злочинців. Хтось запропонував преміювати товариша Кузиєва грішми. Одначе мій наставник Салімджан-ака заперечив:

— Я вважаю, що відзначати Хашимджана грішми не можна. По-перше, він ненавидить гроші. По-друге, не вміє з ними обходитися: в один день може розпустити всю зарплату, а на другий — ходити стріляти у співробітників по п'ятірці.

Тоді виступив Алі Усманов.

— Якщо ніхто не заперечує, я запропонував би видати товаришеві Кузиєву безкоштовну путівку в міліцейський будинок відпочинку в Криму, а також оплатити дорогу в обидва кінці.

Заперечень не було. Навпаки, дехто навіть аплодував. Ось так я налагодився вже був їхати в Крим: хто ж відмовиться од відпочинку біля моря!

— Що-що?! — обурилася бабуся, почувши цю новину. — Який це ще Карим об'явився?

— Не Карим, а Кри-им!

— А що ти там загубив?

— Відпочивати буду.

— Відпочива-ати? І не соромно тобі, здоровому, як бик, хлопцеві качатися на ліжку день у день?

— Аніскілечки не соромно.

— Нікуди ти не поїдеш. Дома роботи по саме нікуди. Будеш ліпити кізяки.

— Кізяки?!

— Кізяки не хочеш, будеш пеньки викорчовувати.

— Пеньки?

— Того разу приїжджав — утік, палець об палець не вдарив по хазяйству, а вдома — ні хворостиночки дров! Тобі не шкода батька? Він працює, по господарству порається, крутиться і все одно не встигає.

— Але ж я все одно не буду ліпити кізяки. Цього не дозволяє мій авторитет. Хай вам кізяки ліплять Айшахон і Донохон, а то вони будуть фарбувати брови та пальці хною каляти, а ми — ліпити кізяки!

— Не вказуй старшим! — гримнула бабуся.

— Все одно наш начальник не дозволить кізяками займатися, — затявся я. Але ж ви знаєте, що сперечатися з моєю бабусею — пропаще діло. Однак стане на своєму.

— Доки я жива, головний начальник твій — я, ось умру, тоді вже шукай собі інших начальників. — З цими словами вона підвелася, заходилася збирати мої пожитки і жбурляти а чемодан. Парадний картуз упхнула в батьків хурджин. На щастя, нашу розмову почув Салімджан-ака, який вийшов на веранду попити холодного чайку. Побачивши мене, він засміявся і похитав головою.

— Ох і колюча старенька твоя бабуся, еге ж, Хашим-джане?

— Самі ж бачите! — сказав я, ледь не плачучи. — Гаразд, не поїду до моря, але як дивитися тепер у вічі начальникові? Адже він так старався!

— Їдьмо, пояснимо Усманову все, як є, гадаю, він не образиться, переграє своє рішення.

Так і сталося. Адже Алі Усманович людина мудра й чуйна. Навпаки, він навіть постарався підбадьорити мене.

— Дарма, Хашимджане, ви ще молодий, устигнете по курортах поїздити. Не зобижайте бабусю. — Потім звелів секретарці терміново оформити мені преміальні і повідомив, що передає свою чорну особисту «Волгу» в моє розпорядження.

— Не соромтесь, їдьте. Завдяки вам робота нашого відділення відзначена Міністерством внутрішніх справ.