Кінець Жовтого дива - Худайберди Тухтабаєв

І ще, й ще, зроду ніхто мене отак жодного разу не хвалив! Мені стало до того приємно, що я ледве не заснув солодким сном у бабусі на плечі. І всіх успіхів, як виявилося, я досяг тому, що бездоганно виконую всі настанови і мудрі поради моєї дорогої бабусі. У Хашимджана, за словами полковника зараз такий авторитет, що без нього не наважилися закінчити державної ваги нараду.

— О, казала ж я тобі! — раптом обернулася бабуся до батька. — Казала тобі, що не треба слухати базікання тієї сопливої Хаджар!

— Але ж ви самі завели цей тарарам, — несміливо вставив тато.

— А що ж робити? Закортіло мені побачити мого недотепу, — сказала бабуся тремтячим голосом, обернулася й цмокнула мене в лоба.

— Ти ж бо подиви, Кузи, який красень-хлопчина виріс, ге ж? Синку, Салімджаном тебе наче звуть… Скажи, синку, справді він у вас не перукарем?

— Хашимджан зараз виконує завдання великої державної ваги, — упевнено відповів полковник.

— Слава богу, дожила я до того дня, коли про Хашимджана сказали добре слово.

— А як же ви думали?! Мій син! — спробував тато трохи загордіти, але бабуся негайно цитькнула на нього, і він принишк.

Одначе бабуся, здається, потроху заспокоювалася. Повірила, що я тут не байдики б'ю і не перукарую.

— Ось повернусь у кишлак, бог дасть, припечу язика поганій Хаджар! — пообіцяла вона, остаточно охолонувши. Потім благально глянула на Салімджана-ака: — Але, синку, прошу вас, якщо випаде Хашимові їхати в рідний кишлак, то ви вже його без ліворвера не відпускайте.

— Буде зроблено, бабусю! — жартівливо козирнув полковник. — Накажу не один, а два револьвери причепити! І обов'язково — сюрчок!

— Ну а я вже буду за всіх вас молитися! — пообіцяла бабуся.

Вдома, тільки-но Салімджан-ака рушив був до кухні, бабуся зупинила його.

— Не треба, синку, турбуватися. Чайник чаю ми вже якось і самі закип'ятимо. А ви зараз мені їдьте на службу, адже у вас повно важливих справ, і Хашимові хоч би ще не перепало через мене, стару.

Коли виходили, вона зупинила мене біля дверей.

— Хашиме, це твоя машина? — спитала пошепки.

— Моя особисто, — похвалився я про всяк випадок.

— Приїжджай нею в кишлак. Хай побачить погана Хаджар.

— Слухаюся, бабусю.

Через те що деякі деталі нашої справи цілком таємні, я змушений мовчати про подробиці наради, плани захоплення злочинців, обшуки, а також не буду називати імена учасників оперативних груп. Можу лише сказати, що відповідальність за керівництво всією операцією взяв на себе полковник Алі Усманов. Ну, а якщо вам дуже кортить, можу розкрити одну деталь: старшим групи захоплення призначили одного сержанта, гадаю, ви дотямите, кого саме. Крім того, мені доручили організувати допоміжний загін із громадських активістів, дружинників-спортсменів і таке інше. Години до третьої я упорався з цим завданням. З пенсіонерів до загону ввійшли Муслім-бобо і Мерган-ата, прославлений стрілець часів боротьби з басмачами, брати-близнюки боксери Хасан і Хусан, дільничний міліціонер Сурат-ака; одне слово, я підібрав людей таких: якщо треба буде, тигра голими руками візьмуть. Я не сказав, для чого скликав їх, попередив тільки, що необхідно о двадцятій нуль-нуль зібратися у відділенні і бути напоготові.

У моєму розпорядженні є ще сім годин. Я міг би, звісно, поїхати додому, досхочу наговоритися з татом та бабусею, і якщо вони привезли товченої джугари (а вони неодмінно привезли її), то поїв би гуджі, добренько присмачивши її катиком і червоним перчиком. Але мене не полишало занепокоєння.

А що як раптом, саме тепер, коли розставлено сіті, Адил-хитрун утне чергову штуку і накиває п'ятами? Шарифа ж казала, що в нього десь є своя людина; а що як цей тип знає про наші плани? Ні, хоч як хочеться зустрітися з рідними — справа передусім: я нізащо не повинен спускати його з очей, я мушу ходити за ним як тінь.

— Як ти гадаєш, шапочко моя? — звернувся я до своєї порадниці.

— Ти вирішив правильно, Хашимджане, — схвально мовила вона, і я зі спокійною совістю рушив у кафе «Сама втіха». Тут, як завжди, було велелюдно; хвіст черги був аж надворі, столи зайняті, деякі відвідувачі їдять стоячи, сяк-так прилаштувавши посуд на лутці.

О шостій годині ми з директором подалися у невідомому мені напрямку. Ця обставина сама по собі не дуже турбувала мене. Головне — не відстати від любого свого супутника, чути кожне його слово і спостерігати кожен крок.

Ми під'їхали до занедбаного будинку, над під'їздом якого була вивіска з облупленою фарбою: «Юридична консультація». Нас зустрів такий же ширококостий, як Адил Аббасов, гладкий чоловік з пласким обличчям; його лоб був помережаний сіткою дрібних зморщок, мовби шкура старих, нікудишніх шкарбунів.

— О-о, Адилджане, яким вітром вас занесло до нашої контори?! — Чоловік підхопився з місця з несподіваною для його нездорового вигляду моторністю.

— Люблю якомога частіше бачитися з друзями, — відповів Аббасов, тиснучи приятелеві руку. — Борошно привезли вчора?

— Цілих три мішки, Адилджане, три мішки! Доброта ваша не знає меж.

— Для друзів я ладен і життя віддати, шановний Шакірджане.

— Довгого вам віку золотого-безцінного… Ну, ну, я відчуваю — ви тут неспроста. То нумо до діла!

Отже, з цієї бесіди мені вдалося встановити, що юрисконсульта звуть Шакіром, що він і є той законник, за порадами якого творить усі свої чорні справи Адил Аббасов. Таким чином, Салімджан-ака не помилявся, коли казав, що у цього лиса Адила є якийсь