Кінець Жовтого дива - Худайберди Тухтабаєв

він розкидав сіно, стало зрозуміло, що його цікавить. Ось лишилися останні жмутики і… на світ з'явився великий сувій, обгорнутий грубою мішковиною. Директор надрізав її ножем і повів уздовж шва, радісно осміхаючись і бурмочучи сам собі: «Прибув, нарешті прибув, довгожданий мій. З прибуттям тебе, дорогий!»

Справді — дорогий! Із сувою випали сотні метрів атласу «нічна красуня» — і похмуре приміщення складу осяялось усіма барвами веселки. Я так і остовпів з відкритим ротом. Не знаю, як в інших місцях, але в нашому місті деякі жінки кидали своїх чоловіків тільки тому, що ті, бідолахи, не могли дістати їм відрізи цього атласу. Оце-то сіно, оце-то солома — нічого не скажеш! «Корови», які годуються таким харчем напевне, дояться не молоком, а чистою сметаною. Не тямлячи себе від гніву, я вхопив був клаптикового падишаха за петельки, щоб добренько трусонути, але схаменувся, неохоче відпустив і, знявши кілька кадрів плівки, мерщій вискочив надвір. І вчасно — гарба вже від'їжджала. До сутінок я катався на гарбі кукурудзника, геть оглух від торохтіння дойри, фальшивих закличних пісеньок, жартів та примовок. Зате вже дізнався, хто ж такі «теля», «корова» і «віл», сфотографував їх коло краденого товару. І лише після цього дозволив оголосити собі кінець робочого дня.

Бабуся хоче звільнити мене з міліції

Сьогодні двадцять сьоме. Ось уже цілий місяць, як вдень і вночі я метаюся з фотоапаратом, магнітофоном і, звичайно ж, диво-шапочкою, фіксуючи кожен крок злочинців. Сьогодні буде підбито підсумок моїй праці. А втім, цього дня з нетерпінням чекав і «бідолашний» Адил Аббасов. Саме сьогодні «учитель» мав зібрати свою зграю у підземеллі на околиці міста: кого преміює, кого пригостить ляпасом, запропонує нові злочинні плани. І, звичайно, розподілить обов'язки між «учнями»: хто повинен розвозити крадений товар, хто продавати, а хто й далі чорнити міліцію.

Жде цього дня й товстунець, який спершу заскімлить, що в нього викрадено весь виторг, але «під тортурами», тобто одержавши від верховоди ляпаса, все ж викладе належну суму. А горила-кукурудзник, певна річ, вижлуктить три-чотири піали коньяку й буде на сьомому небі!

Гендляр Ариф та Муталь-татуйований розкажуть, як обкрутили навколо пальця міліцію. «Ось як треба працювати, вчіться», — не проминуть вони нагоди похвалитися. Ну й таке інше — навіть говорити бридко!

Одне слово, сьогодні шабаш жовтих дивів. Якщо в давнину вони, згідно з легендами, відзначали свої свята на горі Кухіноф, то зараз, напевно, знову зберуться за містом, у підземеллі баби-яги.

Сьогодні й свято Янгибагської міліції, вірніше, — пробачте, трохи поспішив, — сьогодні переддень свята. Справжні торжества настануть завтра, коли всі злодії опиняться у наших руках. Цієї радісної миті чекають усі — починаючи від працівників райвідділення й кінчаючи міністерством. Сьогодні вночі відбудеться останній бій проти всього того, що в протоколах по цій справі сухо значитиметься: «розкрадання», «наклепи», «хабарництво», «спекуляція», «шахрайство», «замах на вбивство».

Місце бою — підземелля баби-яги. Хто його знає, цілком можливі й жертви, і нею може стати Хашимджан. І піде він її життя з кулею в серці, не встигнувши сказати останнє «пройти!» своїй улюбленій бабусі… Я насилу стримую розбуркану уяву і, проклинаючи своє ще зовсім дитяче обличчя, намагаюся надати йому виразу, що пасує людині суворої мужності…

Ми зібралися на останню оперативну нараду. Ось вони — всі учасники операції «По слідах Жовтого Дива»: я, тобто сержант Хашимджан, тобто Кузиєв, мій безпосередній начальник, тобто Салімджан-ака Атаджанов, полковник Алі Усманов і енергійний начальник карного розшуку товариш Халіков. Усі ми стурбовані тим, як без зайвих інцидентів ізолювати злочинців; тому повинні розробити ретельний план операції і не пізніше одинадцятої години передати його в міськвідділ міліції на затвердження. А час, як відомо, не жде, треба поспішати. І раптом — треба ж тобі такого! — звідкись ізнадвору долинає крик:

— Ха-а-ши-и-име! Хо-о, Ха-аши-и-име!

Я схопився з місця: та це ж бабусин голос! Серце моє застугоніло — раптом сталося щось?

— Ха-а-ши-и-име!

Так і є, бабусин голос. Я його впізнаю серед тисячі інших. Так кричати може тільки вона. Бувало, як я кудись подамся або заграюся допізна, вона вилазила на дах, прикладала руки до рота рупором і кликала мене отако: водночас ласкаво і з обіцянкою прочухана.

Але зараз?! Я за сотні кілометрів від рідного кишлаку, і, хоча б вона злізла й на дах колгоспного правління, я все одно нічогісінько не почув би. А хай тобі, це, видно, вчулося. Бу-нає ж так, коли людина дуже скучить, їй увижаються і вчуваються усі ті, за ким вона сумує…

— Ха-а-ши-и-име! — долинуло ще раз, голосніше й вимогливіше.

— Бабуня моя! — схопився я з місця і вибіг з кабінету.

Так і є, бабуся злізла на лавочку біля входу й на все горло вигукує моє ім'я. Довга сукня підперезана білою хусткою, на голові хустка темна, в руці сучкуватий костур, який вона бере з собою завжди у далеку дорогу. Молоденький міліціонер намагався зсадити бабусю з її постаменту: «Бабусю, не можна тут отак горланити, адже ви перебуваєте біля храму охорони громадського порядку!» На що вона відповідала: «Відійди, не заважай! У нас усі місця громадські! Де хочу, там і кричу!» Потім знову завела:

— Ха-аши-и-име!

— Бабусю!

— Хашиме! Лоша точко моє!

І пішло, і пішло, самі розумієте: обійми, поцілунки, хлипання, поляскування по плечу, знову обійми, знову поцілунки…

— Живий, моє лошаточко?

— Живий, бабуню!

— Давай-но обнімемося ще разочок, світло очей моїх. Ти чого це листів не пишеш додому?

— Служба, бабусю, часу геть не вистачає.

— Ох, щоб вона згинула, служба твоя! Знемоглася я вся, хвилюючись про тебе! Іди ж тепер поздоровкайся з татом.

На радощах я й не помітив батька. Стоїть осторонь — у пальті з бобровим коміром, на