Кінець Жовтого дива - Худайберди Тухтабаєв

— Можете, тільки для цього треба мерщій одягтись і йти.

Як кажуть, мати завжди мати. Шарифа квапливо одяглась. Одначе, одягнувшись, як і всяка жінка, поглянула в люстерко, причесала волосся, пройшлася якоюсь щіточкою по віях та повіках, навіть підфарбувала губи. Я вже, їй-богу, ледь на стіну не поліз. Знає ж, що ось-ось наскочать убивці, спішить до сина, про здоров'я якого хвилюється, та ба, і тут не промине нагоди постовбичити біля дзеркала.

— Я готова! — сказала нарешті Шарифа, беручи сумку.

Ці розбійники хотіли залишити від імені Шарифи підробленого листа, щоб збити з пантелику людей і органи міліції. «А що як ми отак пограємося з ними?» — спало мені на думку.

— У вас є папір? — запитав я у Шарифи.

— А навіщо?

— Треба залишити вбивцям листа.

— Облиште, не до цього зараз! І я не знаю, що писати цим… цим…

— Дарма, я продиктую. Ось так. Пишіть. «Дорогий М. Сподіваюся, що листа цього одержиш ти. Ти мені більше не віриш, не довіряєш, скажи, задля чого можна жити далі?! Якщо розкриється наша таємниця — ми загинемо всі. То чи не краще ціною одного життя врятувати багатьох інших?! Щоб довести свою відданість вам, я вирішила заподіяти собі смерть. Прощайте, друзі! Помираючи, дорогий М., прошу тебе про єдине: коли виловлять мій труп з Анхору, поховайте мене як належить. Прощай, жорстокий світе! Шарифа».

Тільки-но «самовбивця», нічого не розуміючи, підписала листа, проставила число, години, ми подалися геть із квартири. Було без кількох хвилин одинадцять.

Транспорт у цьому районі ходив ще погано, до центру довелося чимчикувати пішки. Шарифа йшла трохи попереду. А я дивився на її опущені плечі, згорблену спину й щиро жалів. Не бажав би нікому отак збиватися з пуття, як оця жінка; а як ледь посковзнешся — станеш іграшкою в руках недолюдків. Будуть штовхати на брудні вчинки, при нагоді приречуть і на смерть…

— Мене ув'язнять надовго?

— Взагалі це вирішує суд, — розгублено сказав я. — Але Салімджан-ака до кінця захищає людей, які визнали свою пронину.

— Ох, винна я перед ним, така винна… Капітан Хашимова теж так казала.

— Що саме?

— Що Атаджанов поміг багатьом, хто збивався з пуття, що багато з-поміж них стали хорошими людьми і досі підтримують з ним такі стосунки, які можливі лише між близькими людьми… Ще вона казала, якщо признаюся, він пробачить мені все погане, що я йому заподіяла…

— Батьки у вас є?

— Повинні бути… — зітхнула Шарифа. — Сама я виросла н дитбудинку. Не знала, що таке материнська любов, батьківське піклування…

— Тоді я певен, що Салімджан-ака замінить вам рідного батька, а Каромат-опа — рідну матір.

— Пробачте, можна взяти вас під руку? Взула ці дурні черевики, сковзаються… Ви маєте рацію, Каромат-опа дуже добра жінка, вона хотіла влаштувати мене на роботу.

— І неодмінно влаштує.

— Ні. Це ні до чого.

— Чому?

— Знаю, якщо вони вирішили, все одно знищать мене, — спокійно, як людина приречена, сказала Шарифа. — У цього Адила-баттала та його зграї руки довгі…

— Але вас будемо оберігати ми, міліція!

— А що міліція? Хто я для неї? За мною є багацько дечого, полковника вашого он зганьбила…

— Віднині і на віки вічні запам'ятайте, Шарифо: міліція ніколи не прагне помсти, не злоститься. Вона прагне перевиховати всіх, кого ще можна перевиховати.

— Може, ви скажете, що теж не пам'ятаєте зла?

— А чого б це я його пам'ятав? Я що, якийсь особливий?

— Ну хоч би тому, що ми одного разу роздягли вас. Залишили в самих трусах і майці.

— Не пам'ятаю.

— Адже вас звати Хашимом? Хашимджан Кузиєв?

— Так.

— Того вечора ви були у досить непоганому костюмі. Лавсановому.

— Ет, киньте, нумо не говорити про неприємні речі, — відмахнувся я весело. — Костюм цей дістався мені даром… — Не пояснювати ж їй, що шкода, звичайно, бабусиного подарунка.

Чи треба вам казати, що тільки-но побачивши, я помітив щось знайоме в обличчі цієї жінки, але боявся признатися сам собі, що вона і є тією навідницею, яка допомогла тим здоровилам пограбувати мене…

— Обробити це дільце мені доручив сам Муталь, а йому, напевно, Аббасов. Два дні ходили за вами слідом, полювали… Вони хотіли ще раз виставити вас на посміх, утоптати в багно.

Он воно як, виявляється, все одне до одного. Дарма, за все поквитаємося. Але ж не з цією нещасною рахунки зводити.

— Гаразд, забудемо про той випадок. Їй-богу, я вже й забув…

— Ну, а я не можу забути. І не заспокоюсь, доки не розповім усе до кінця… Набридло! Хочу жити, як усі, спати спокійно. Їсти-пити спокійно… Я вам ще не набридла?

— Ні, що ви, говоріть!

— Спасибі. — Шарифа якийсь час мовчала, поринувши у свої думки. — От я їм служила вірою-правдою, а вони прирекли мене на смерть. Облила брудом міліцію, оббрехала, а вона врятувала мене од неминучої загибелі… Тож кому мені дякувати: вам, Хашнмджане, чи Атаджанову, чи ще комусь?

— Міліції дякуйте, — сказав я.

Коли прийшли у відділення, Шарифа рішуче зажадала побачити сина. Я сказав, що не можна турбувати людей опівночі, та ще в дитячому садку. Жінка почала плакати. Довелося дзвонити капітанові Хашимовій додому, питатися поради. Та, не вагаючись, наказала: «Пошліть чергову машину за малим». Що ж, служба є служба… Бачили б ви, як вона кинулася до сина, вхопила його на руки, притисла до грудей, примовляючи: «Сину мій, рідненький, сонечко моє!»—і