Чорна стріла - Роберт Льюїс Стівенсон

В міру того, як вони просувались вперед, в снігу дедалі частіше траплялись сліди кінських копит. Було ясно, що вони наближались до великого табору. Незабаром всі побачили за деревами освітлений полум'ям червонуватий дим і яскраві іскри.

За наказом Діка воїни почали оточувати ворожий табір, нечутно пробираючись крізь кущі. Він сам, залишивши Алісію під величезним дубом, крадькома пішов просто на багатая.

Нарешті ліс порідшав, і Дік побачив увесь табір. На порослому вереском горбочку, оточеному з трьох боків хащею, яскраво палахкотіло велике багаття. Навколо вогнища, загорнувшись у плащі, сиділо близько дванадцяти чоловік. Але хоч сніг навколо був утоптаний так, наче тут стояв кінний полк, Дік ніде не побачив коней, і в нього виникла жахлива підозра, що його перехитрили. Тієї ж хвилини у високій на зріст людині в сталевому шоломі, яка простягала руки над вогнем, він пізнав свого старого друга, а зараз ворога, Беннета Хетча, а в двох інших, що сиділи за Бенкетом — Джоанну Седлі й дружину сера Деніела, вони були одягнуті в чоловічий одяг.

«Ну що ж, — подумав Дік, — хай я втрачу коней, але здобуду Джоанну, і більше мені нічого не треба».

Раптом з протилежного боку табору долинув свист. Це воїни повідомляли Діка, що табір оточено.

Почувши свист, Беннет схопився на ноги, але раніш ніж він встиг простягнути руки до зброї, Дік гукнув:

— Беннете, Беннете, старий друже, здається, ти тільки марно проллєш людську кров, якщо чинитимеш опір.

— Клянусь святою Барбарою, це Річард Шелтон! — вигукнув Хетч. — Здаватися? Ви вимагаєте неможливого. Які у вас сили?

— Кажу тобі, Беннете, що нас більше, ніж вас, і ви оточені, — відповів Дік. — Навіть Цезар і Карл Великий в такому становищі благали б про пощаду. У мене сорок воїнів, і я можу вмить перестріляти вас усіх.

— Мастере Діку, — сказав Беннет, — я мушу виконати свій обов'язок, хоч це й не дуже мені подобається. Хай поможуть вам святі!

З цими словами він підніс до рота ріг і засурмив.

Поки Дік, побоюючись за дам, вагався, чи давати команду стріляти, воїни Хетча схопили зброю і стали колом, готові до опору. Під час цих готувань Джоанна зірвалася з свого місця і, наче стріла, полетіла до свого коханого.

— Я тут, Діку, — вигукнула вона, схопивши його за руку.

Але Дік все ще вагався. Він був молодий, не звик ще до жорстокої необхідності на війні, і думка про стару леді Бреклі не дала злетіти словам команди. Воїни його занепокоїлись. Дехто з них почав гукати Діка на ім'я, інші почали стріляти, не дочекавшись наказу. Першим же пострілом був убитий Беннет Хетч. Дік схаменувся.

— Вперед! — закричав він. — Стріляйте, хлопці, і не вилазьте з кущів! Англія і Йорк!

Але цієї миті в нічній тиші раптом почувся глухий тупіт численних кінських копит. Тупіт наближався з неймовірною швидкістю і ставав дедалі голоснішим. У ворожому загоні засурмили в роги, відповідаючи на поклик Хетча.

— До мене! До мене! — закричав Дік. — Швидше до мене, якщо вам дороге життя!

Але його піші воїни, які розраховували на легку перемогу, розгубились і не слухались його. Одні з них стояли, не знаючи, що робити, інші кинулись тікати. І коли перші вершники шалено врізались в кущі, їм пощастило затоптати й заколоти всього лише кількох воїнів, що відстали. Більша ж частина загону Діка просто зникла серед кущів і дерев.

Якусь хвилину Дік стояв, з жалем спостерігаючи, до чого призвела його необачна й нерозумна відвага. Сер Деніел весь час бачив вогонь і тепер рушив на нього з своїми головними силами, щоб атакувати переслідувачів або налетіти на них з тилу, якщо вони наважаться напасти на табір. Він діяв, як мудрий полководець, а Дік — як запальний хлопчик. І тепер молодий рицар залишився сам з своєю коханою, яка міцно тримала його за руку; в нього більше не було ні коней, ні воїнів: усі розбіглись і загубились у лісі, наче голка в сіні.

«Хай поможуть мені святі, — подумав він. — Добре, що мене посвятили в рицарі за вранішню битву, бо ця не робить мені честі».

І, тримаючи Джоанну за руку, він кинувся бігти.

Нічну тишу порушували крики воїнів сера Деніела, які нишпорили по лісу, полюючи на втікачів. Дік хоробро розсовував кущі і біг, наче олень. Сріблясте місячне сяйво заливало вкриті снігом галявини, і від цього в хащах, здавалося було ще темніше. Переможені розбіглися по всьому лісу й повели за собою переслідувачів. Через деякий час Дік і Джоанна зупинилися в густих кущах, прислухаючись до голосів, що поступово замовкали вдалині.

— Якби я залишив собі резерв, — гірко вигукнув Дік, — я міг би перемогти! Так вчить нас життя. Клянусь розп'яттям, іншим разом я все зроблю як слід.

— Та хіба не все одно, коли ми знову разом? — спитала Джоанна.

Він глянув на неї. Знову, як і колись, вона була в чоловічій одежі. Але тепер він знав, що перед ним дівчина, хоч і була вона в куртці. Вона посміхнулась йому, і в її посмішці було стільки любові, що серце його сповнилося радістю.

— Люба, — сказав він, — якщо ти вибачаєш мені цю помилку, то мені більше нікого не треба. Ходім просто в Холівуд; там зупинився твій опікун і мій найкращий друг, лорд Фоксхем. Там ми і повінчаємось, а хіба не все одно, бідний я чи багатий, прославлений чи невідомий? Сьогодні, моя люба, мене посвятили в рицарі. Великі люди відзначили мене за хоробрість, і я почав вважати себе найкращим воїном у цілій Англії. Та ось: спочатку я втратив прихильність великої людини, а потім був розгромлений і втратив усіх своїх воїнів. Для честолюбної людини це могло б бути нещастям! Але я не побиваюсь, люба. Якщо ти все ще кохаєш мене, якщо ти згодна обвінчатися зі мною, то я готовий відмовитися і від рицарського звання!

— Мій Діку! — вигукнула вона. — Невже тебе посвятили в рицарі?

— Люба моя, тепер ти міледі, — ніжно промовив він. — Вірніше, ти завтра станеш міледі. Хочеш?

— Хочу, Діку, від щирого серця хочу, — відповіла вона.

— Стривайте, сер, мені чомусь здавалось, що ви збиралися бути монахом! — почули вони чийсь голос.

— Алісія! — вигукнула Джоанна.

— Так, Алісія, — сказала, наближаючись, молода леді. — Та сама Алісія, яку ви кинули на дорозі, вважаючи мертвою, і яку знайшов твій приборкувач левів, повернув до життя і залицявся до неї, якщо хочеш знати.

— Я не вірю цьому! — скрикнула Джоанна. — Діку!

— Діку! — перекривила Алісія. — Звичайно, Діку. І як тільки