Чорна стріла - Роберт Льюїс Стівенсон
Потім, як у театрі, розігралась остання дія битви за Шорбі. Воїни, що були перед Річардом, повернулись, наче собаки, яких покликали додому, і побігли з швидкістю вітру. Навздогін їм через базарну площу промчав ураган вершників. Ланкастерці, обертаючись, відбивались мечами, йоркісти кололи їх списами.
В самій гущі битви Дік побачив Горбаня. Він врізувався у ворожі ряди з лютою відвагою і надзвичайною майстерністю, які згодом, через кілька років, у битві під Босвортом, і ще пізніше, коли він уже був заплямований злочинами, допомагали йому виграти битву і змінити долю англійського трону. Ухиляючись від ударів, рубаючи мечем, топчучи тих, хто впав під ударами, він так майстерно правив своїм конем, так спритно захищався, так щедро посилав смерть своїм ворогам, що опинився далеко попереду своїх рицарів, пробиваючи закривавленим мечем шлях до лорда Райзінгема, який зібрав навколо себе найхоробріших ланкастерців. Ще мить — і вони зустрілись: високий на зріст, блискучий і уславлений воїн і потворний, хворобливий хлопець.
Однак Шелтон не сумнівався, хто буде переможцем у двобої. Коли через хвилину ряди воїнів порідшали навколо, Дік побачив, що граф зник, а Горбань, розмахуючи мечем, знов жене свого коня в гущавину битви.
Отже через хоробрість Шелтона, який утримав вхід у вулицю при першій атаці, та вчасно прибувше підкріплення з семисот воїнів, юнак, якому судилося залишитись в пам’яті нащадків під проклятим ім'ям Річарда III, виграв свою першу значну битву.
Розділ IV
РОЗГРОМ ШОРБІ
Вороги відступили, і Дік, з сумом оглядаючи рештки свого хороброго війська, почав підраховувати, скільки коштувала йому перемога. Тепер, коли небезпеки не стало, він відчув себе таким побитим і стомленим, що, здавалось, був уже нездатний на нове зусилля.
Але час відпочинку ще не настав. Шорбі було узяте штурмом, і хоч місто було беззахисне і не могло вчинити ніякого опору, було ясно, що грубі воїни будуть такими ж грубими і після закінчення битви і що найжахливіше попереду. Річард Глостер був не з тих полководців, що захищають городян від розлютованих солдатів; навіть якби він захотів це зробити — невідомо, чи зміг би.
Ось чому Дік повинен був розшукати й захистити Джоанну. Думаючи про неї, він уважно придивлявся до облич своїх воїнів. Трьох чи чотирьох з них, які здалися Діку слухнянішими й тверезішими за інших, він відвів набік і, пообіцявши щедро винагородити їх і розповісти про них герцогові, повів їх через базарну площу, що була зараз безлюдна, в протилежну частину міста.
На вулицях там і тут ще билися маленькі купки воїнів, там і тут штурмували будинки, і обложені кидали на голови своїх ворогів стільці й столи. На снігу валялося багато зброї і трупів, але якщо не зважати на окремі сутички, вулиці були безлюдні.
Деякі будинки були пограбовані, інші стояли з зачиненими віконницями й замкненими дверима; з більшості димарів не курилося.
Дік, не встряючи в сутички, швидко вів своїх воїнів до монастирської церкви, але коли підійшов до Головної вулиці, з його вуст вихопився крик жаху. Великий будинок сера Деніела був узятий штурмом. Розбиті ворота ледве тримались на завісах, і воїни, яких було, наче мошви, входили й виходили з них, тягнучи здобич. Проте на горішніх поверхах грабіжники ще наштовхувались на опір. Саме в ту хвилину, як Дік підійшов до будинку, вгорі відчинилося вікно і на вулицю викинули якогось бідолаху, одягненого в темно-червоне й голубе, що кричав і опирався.
Діка охопили найстрашніші передчуття. Наче, божевільний, він кинувся в будинок, розштовхуючи зустрічних, і одним духом влетів у кімнату на четвертому поверсі, де він востаннє бачив Джоанну. В кімнаті був розгардіяш: меблі перекинуті, шафи відчинені, килим, зірваний з стіни, лежав одним кінцем на жаринках, що лишилися в каміні, і починав тліти. Дік, майже несвідомо, затоптав килим і зупинився в відчаї. Сер Деніел, сер Олівер, Джоанна — всі зникли, але хто міг сказати, вбиті вони чи щасливо втекли з Шорбі?
Він схопив за плащ лучника, що проходив повз нього.
— Чоловіче, — спитав він, — ти був тут, коли брали будинок?
— Пусти, — відповів стрілець, — пусти, щоб ти здох, а то вдарю.
— Я теж можу вдарити, — промовив Дік. — Стій і розказуй.
Але стрілець, розгарячений вином і битвою, однією рукою вдарив Діка в плече, а другою вирвав плащ. Тут молодий рицар спаленів. Він схопив стрільця в свої могутні обійми і з нелюдською силою притис до своїх закованих в панцир грудей. Потім, поставивши стрільця перед себе, наказав йому говорити, коли тому дороге життя.
— Пощадіть! — прохрипів, задихаючись, стрілець. — Я був би обачнішим і не перечив би вам, якби знав, що ви такі сердиті. Коли брали будинок, я був тут.
— Чи знаєш ти сера Деніела? — спитав Дік.
— Дуже добре знаю, — відповів стрілець.
— Він був у будинку?
— Так, був, — сказав стрілець. — Але як тільки ми вдерлися в двір, він утік через сад.
— Сам? — вигукнув Дік.
— Ні, з ним було близько двадцяти воїнів.
— Воїнів? — перепитав Шелтон. — А жінок не було?
— Слово честі, жінок я не бачив, — відповів стрілець. — В будинку їх не було.
— Дякую, — сказав Дік, — ось тобі монета за клопіт. — Але, порившися в гаманці, Дік нічого не знайшов. — Розшукай мене завтра, — додав він. — Спитаєш Річарда Шел… сера Річарда Шелтона, — поправився Дік. — Я щедро тебе винагороджу.
Раптом в голові Діка промайнула здогадка. Він квапливо спустився в двір і щодуху побіг через сад до головного входу в церкву. Двері були відчинені навстіж; всередині купчились городяни з своїми сім'ями, що принесли з собою найбільш коштовні речі, а в головному вівтарі священики в повному уборі благали Бога про ласку. І в ту мить, коли Дік увійшов у церкву, під склепінням лунко загримів хор.
Він поспішно розштовхав утікачів і підійшов до сходів, що вели на дзвіницю. Але тут до нього ступив високий на зріст священик і зупинив його.
— Куди ти, сину мій? — суворо спитав він.
— Отче мій, — відповів Дік, — мене послали сюди в дуже важливій справі. Не затримуйте мене. Я розпоряджаюсь тут для мілорда Глостера.
— Мілорда Глостера? — перепитав священик. — Невже битва закінчилась так сумно?
— Так, отче мій, битва закінчилась, ланкастерці розгромлені, мілорд Райзінгем, упокій, Господи, його душу, залишився на полі битви. А тепер, з вашого
