Чорна стріла - Роберт Льюїс Стівенсон
— Дорога леді Райзінгем, — відповів Дік, — я хочу, щоб моя полонянка повечеряла першою. Казати правду, каяття не дозволяє мені навіть дивитись на їжу. Мені краще постити й молитись.
— Звіть мене Алісією, — сказала дівчина. — Ми ж з вами давні друзі. Давайте їсти разом: я шматок і ви шматок, я ковток і ви ковток. Якщо ви нічого не будете їсти, то й я не буду, а якщо ви з'їсте багато, то й я наїмся, як селянин.
Сказавши це, вона почала їсти, і Дік, в якого був чудовий апетит, наслідував її приклад. Спочатку він їв повільно й неохоче, але дедалі швидше й старанніше. Кінець кінцем він навіть забув слідкувати за тією, яка була йому за приклад, і добряче винагородив себе за клопіт і хвилювання, які випали на його долю цього дня.
— Приборкуваче левів, — нарешті порушила мовчання дівчина, — хіба вам не подобаються дівчата в чоловічому вбранні?
Місяць на цей час зійшов. Тепер тільки чекали, щоб відпочили коні. В світлі місяця Річард, який все ще розкаювався, помітив, що дівчина дивиться на нього майже кокетливо.
— Мадам… — пробурмотів він, здивований такою зміною.
— Нічого відмовлятися, — перебила вона. — Джоанна все мені розповіла. Лишень гляньте на мене, сер, приборкуваче левів, хіба я така вже погана? Га?
І вона повела очима.
— Ви не дуже високі на зріст… — почав було Дік. Дівчина голосно засміялась, зовсім спантеличивши й збентеживши його.
— Я — не дуже висока! — вигукнула вона. — Ні, будьте такі ж відверті, як сміливі; я карлиця, може, трохи більша за карлицю. Але признайтесь, хіба я не досить гарна, щоб мене кохали? Кажіть.
— О мадам, ви надзвичайно гарні, — відповів багатостраждальний рицар, силкуючись здаватися спокійним.
— І будь-який чоловік був би радий одружитися зі мною? — допитувала вона далі.
— О мадам, звичайно, — погодився Дік.
— Звіть мене Алісією, — сказала дівчина.
— Алісія! — повторив сер Річард.
— Ну гаразд, приборкуваче левів, — вела вона далі, — оскільки ви вбили мого дядечка і лишили мене без підтримки, то, безумовно, повинні якось відшкодувати це, чи не так?
— Звичайно, мадам, — промовив Дік. — Але кажучи правду, я вважаю винним себе тільки частково.
— Ви що, хочете відкрутитися від мене? — вигукнула дівчина.
— Ні, мадам, я вже казав вам, що готовий стати навіть монахом, коли ви цього бажаєте, — відповів Річард.
— Отже, по честі, ви належите мені? — вирішила вона.
— По честі, пані, я вважаю… — почав юнак.
— Годі хитрувати! — перебила вона. — Хіба, по щирості, ви не належите мені доти поки не поправите того лиха, що накоїли?
— Цілком з вами погоджуюсь, — сказав Дік.
— Тоді слухайте, — продовжувала вона, — мені здається, з вас був би поганий монах, а оскільки у мене є право порядкувати вами, як захочу, то я візьму вас собі за чоловіка. Мовчіть! — вигукнула вона. — Слова вам не допоможуть. Ви позбавили мене домівки, і ви повинні створити замість неї іншу. А щодо Джоанни, то вона першою вітатиме це. Зрештою, ми з нею такі великі друзі, що немає ніякісінької різниці, з котрою з нас ви одружитесь!
— Мадам, — відповів Дік, — якщо ви мені накажете, я піду в монастир, але ні з примусу, ні з бажання догодити дамі я ні з ким в світі не одружуся, крім Джоанни Седлі. Пробачте мені за таку відвертість, та коли дівчина смілива, чоловік мусить бути ще сміливішим.
— Діку, — сказала вона, — милий хлопче, ви повинні підійти й поцілувати мене за ці слова. Ні, не бійтесь, ви поцілуєте мене заради Джоанни, а коли ми зустрінемось з нею, я поверну їй поцілунок і скажу, що вкрала його в неї. А щодо вашого боргу мені, дорогий простачок, то, на мій погляд, не тільки ви брали участь у цій великій битві. І навіть коли на троні буде Йорк, то не ви посадили його туди. У вас хороше, чесне серце, Діку, і якби я могла позаздрити в чомусь Джоанні, то я позаздрила б тільки вашому коханню до неї.
Розділ VI
НІЧ У ЛІСІ. ДІК І ДЖОАННА
(закінчення)
Поки Дік розмовляв з Алісією, коні з'їли залишки вівса і добре відпочили. За наказом Діка багаття засипали снігом; поки воїни стомлено сідали на коней, він, трохи пізно згадавши про лісові перестороги, спритно виліз на високий дуб. Звідси він міг оглянути на далеку відстань залитий місячним сяйвом і засипаний снігом ліс. На південному заході темнів на обрії порослий вереском горб, де Діка й Джоанну колись так налякав прокажений. І там, на схилі цього горба, Дік помітив маленьку яскраву цяточку.
Він вилаяв себе за те, що так пізно догадався вилізти на дерево. Якщо це багаття в таборі сера Деніела, то він давно міг помітити його і підійти до нього. Але найгірше те, що Дік, мабуть, виявив свою присутність у лісі, теж запаливши вогонь. Не можна було більше гаяти ані хвилини.
До горба навпростець було близько двох миль, але шлях перетинав глибокий яр, через який не змогли б пройти коні. І Дік вирішив, що пішки вони дійдуть значно швидше.
Десятьох воїнів залишили стерегти коней, умовились про сигнал, з допомогою якого можна було б встановити зв'язок в разі потреби, і Дік вирушив уперед на чолі загону. Поряд з ним відважно йшла Алісія Райзінгем.
Для того щоб було легше йти, воїни познімали важкі тиляги[23] й не взяли з собою списів. Вони бадьоро йшли по замерзлому снігу, освітлені місячним сяйвом. Мовчки, дотримуючись порядку, вони спустилися по стрімкому схилу яру, на дні якого крізь сніг і льод проривався струмок, і зупинились на протилежному схилі, щоб відсапагтись перед атакою. Тепер вони були не далі як за півмилі від того місця, де Дік бачив відблиски багаття.
В тиші величезного лісу можна було здалека почути найменший звук. Алісія, яка мала чудовий слух, застережливо підвела вгору палець і зупинилась, прислухаючись. Всі теж прислухались, але, крім глухого дзюркотіння струмка на дні яру та віддаленого гавкоту лисиці, Дік нічого не почув.
— Тепер я певна, що чула брязкіт зброї, — прошепотіла Алісія.
— Мадам, — відповів Дік, який боявся цієї молодої леді більше, ніж десятьох дужих воїнів, — я не хочу сказати, що ви помилилися, але брязкати зброєю могли і в нашому таборі.
— Він долинув не з боку вашого табору, а із заходу, — наполягала дівчина.
— Будь що буде, — сказав Дік. — Нема чого багато розмірковувати, ходім швидше і подивимось, в чому річ. Вперед,
