«Привид» не може втекти - Едуард Ісаакович Ростовцев

— Не смій! — перехоплює Лежнєв занесений кулак Нетреби.

— Бачите, бачите! — хрипить Цибочкін. — Він через неї на мене зло має. А я її й пальцем не зачепив — потрібні мені покидьки начальства!

— Одведіть! — наказує Лежнєв.

— Я позивні і шифри знаю, якими Вукалович для зв’язку з німцями користувався, — не вгаває радист. — Напам’ять знаю. Ось тільки вранці зв’язувався з ними.

— Для чого зв’язувався?

— Вукалович допомогу в німців просив: боявся, що самі не впораємося. Німці обіцяли прислати наприкінці дня цілий батальйон.

— О котрій годині?

— Після вісімнадцятої. Сигнал — дві зелені ракети.

— З якого боку вони мають підійти?

— Од Кущівської галявини.

— Все?

— Про це все. Але я ще багато чого знаю.

— Бреше він, товаришу начальнику, — втручається Нетреба. — Не слухайте його.

— Я правду кажу! Забожуся! Це він зумисне охаює мене — боїться, що я про Юрку розповів. А я й розповім! Тільки ви, громадянине начальник, мене з ним не залишайте.

— Конвоїр вас не зачепить, — обриває його Лежнєв, — Ідіть, побалакаємо потім.

Лежнєв не хоче показати, що поквапливі зізнання Цибочкіна дуже важливі. Негайно треба доповісти Дроботу.

Та побалакати потім Лежнєву з Цибочкіним не пощастило. Ще не дійшовши до штабного зрубу, він почув постріл. Оглянувся. Під сосною, уткнувшись обличчям у розлаписте коріння, лежав мертвий радист.

Надвечір Лежнєв заїхав в обласне Управління КДБ до Кулінича і від нього викликав Москву. Генерала Олійника на місці не було, Лежнєва з’єднали з його заступником. Лежнєв попросив спішно взяти матеріали, які стосуються абвер-частини 115, а також розшукати фонограму регіональної наради керівників абвер-частин і команд, яка відбулася в Сосновському влітку 1943 року.

— Така фонограма повинна бути у військових розвідників. Надішліть її мені в Сосновське.

— Постараємося, — сказав заступник. — Сподівайсь, військові розвідники нам не відмовлять. Трохи важче з другим проханням, Василю Тимофійовичу. Я вже дзвонив полковникові Куліничу — виліт сосновської туристської групи можна затримати тільки до сімнадцятого серпня. Ми й так ламаємо графік «Інтуристу».

— Зрозуміло, — сказав Лежнєв і поглянув на настільний календар, — лишилося десять днів. Небагато. Але нічого не вдієш — доведеться вкладатись у цей термін.

У прокуратурі Лежнєв ще застав Супрун. Вона переглядала якісь змережані цифрами відомості. Це заняття так захопило її, що вона ледь кивнула Лежнєву. Та вже за п’ять хвилин підвела голову.

— Зарилася, — немовби вибачаючись, мовила. — Це відомості про реалізацію ефіру сосновськими аптеками в червні. Місяць тому ми з Кравчуком почали цю справу, але не закінчили. І ось тепер маємо повну картину. Ефір відпускають виключно по рецептах чи заявках лікувальних закладів. Причому лікувальним закладам ефір, як і інші ліки, відпускають по безготівковому розрахунку. Але дев’ятнадцятого червня четверта аптека відпустила два літри ефіру за готівку. Я зажадала заявку. Ось погляньте.

Наталя подала Лежнєву документ. Це була не заявка — лист з проханням відпустити для потреб лабораторії хіміко-технологічного інституту два літри етилового ефіру. Листа підписав проректор.

— Підпис справжній? — спитав Лежнєв.

— Справжній. Я вже розмовляла з проректором. Як підписав листа, не пам’ятає, певен, що його підсунули з іншими документами. Етиловий ефір, як і інші хімікати, інститутські лабораторії за готівку не купують. А в червні лабораторії взагалі ефір не був потрібен.

— Так, це шахрайство Палія, — погодився Лежнєв і одразу спитав: — Не пам’ятаєте, на чому ви припинили перевірку аптек місяць тому?

— Саме на четвертій аптеці, — чомусь усміхнулась Наталя. — Увечері почали перевіряти, але не закінчили. А вранці наступного дня Дубовий одібрав у мене справу.

— Мабуть, збіг такий, — сказав Лежнєв. Він не хотів настроювати Супрун проти Дубового. Навряд чи Дубовий зробив це з якимось таємним наміром. Певно, йому подали цю історію під якимось легкотравним соусом. І він проковтнув той соус, не задумуючись…

Супрун хотіла ще працювати, та Лежнєв відіслав її додому.

— Ідіть, ідіть.

— Кравчук просив повідомити, коли ви приїдете, — сказала Наталя, прибираючи свій стіл.

— Я подзвоню йому…

Ірина Дмитрівна відчинила Наталі двері і якось збентежено подивилася на доньку.

— Тебе ждуть, — сказала вона багатозначно.

Наталя зазирнула в кімнату і побачила Савицького. Досі він не наважувався приходити до неї, коли знав, що Ірина Дмитрівна дома. Наталі стало ніяково перед матір’ю, і вона спробувала трохи згладити безцеремонність свого знайомого.

— Доброго здоров’я, Костянтине Михайловичу, — мовила з награною люб’язністю. — Мамо, ти знайома?

— Ми познайомилися, — відповіла Ірина Дмитрівна. — До того ж я нещодавно слухала лекцію Костянтина Михайловича. І хоча я далека від судової медицини, проте мені було дуже цікаво.

Савицький нервово кусав губи.

— У нас із Костянтином Михайловичем… справа, — збиваючись і червоніючи, промимрила Наталя.

— Я вам не заважатиму, — захапалася Ірина Дмитрівна. — Мені треба йти. Наталочко, обід на кухні. Костянтине Михайловичу, пообідайте з Наталею.

— Дякую, — підвівся Савицький. — Я обідав… Прошу, не йдіть, Ірино Дмитрівно. Я хочу побалакати з вами.

— Костянтине Михайловичу, мама тільки із ввічливості каже, ніби любить судову медицину, — відчуваючи, що Савицький прийшов неспроста, поквапилася перебити його Наталя. — Насправді ж вона боїться навіть розкрити підручник Авдєєва — її лякають ілюстрації. Отже, краще її тримати подалі од наших справ.

— Я дотримуюсь іншої думки, — з якоюсь відчайдушною рішучістю сказав Савицький, — і вважаю, що Ірина Дмитрівна повинна знати про всі наші справи.

Останню фразу він сказав таким тоном, що Наталю наче приском обсипали.

— Я знаю, — після деякої паузи тихо мовила Ірина Дмитрівна.

— Мамо! — вигукнула Наталя. — Костю, перестань!

— Ірино Дмитрівно, — не дивлячись на Наталю, вів далі Савицький. —