«Привид» не може втекти - Едуард Ісаакович Ростовцев

Серед прибічників Бородатого увагу Лежнєва привертають молоді жінки. Чотири з них одягнені як чоловіки: хромові чоботи, ошатні галіфе і високо підрублені діагоналеві гімнастерки. П’ята — гарненька, струнка шатенка — вдягнена просто: кофтина, спідниця, підперезана ременем, на якому висить револьвер.

Лежнєв і Дробот серед основної групи партизанів, вдивляються в прибічників Бородатого, слухають, його п’яні погрози і чекають сигналу. Кравець і Строковський повели «мушкетерів» понад берегом у тил групі Вукаловича; Петро Олійник, який прибув уранці із взводом автоматників, повинен крикнути совою.

Бородатий шпетить «підбурювачів», «анархістів», «наклепників»; репетує про залізну дисципліну, про «гнилих інтелігентів», котрі начебто підривають цю дисципліну; згадує про якусь нібито викриту змову, секретну шифровку Центру; про гітлерівських лакуз. Здається, він сам вірить у те, що каже.

— Я командир загону! — надривається Бородатий. — Я привів вас сюди, переслідуваних, знесилених, без зброї. Із жменьки деморалізованих утікачів я створив грізне бойове з’єднання, яке вселяє жах у чорні душі окупантів та їхніх прихвоснів! За мою голову гестапо призначило п’ятдесят тисяч марок. Бачу, хтось хоче заробити! Не вийде! Мені не шкода свого життя, та поки воно потрібне вам, я буду нещадний до зрадників! Я сам покараю їх у вашій присутності!..

Із заростів шелюги чути пугукання сови. Лежнєв смикає за руку Дробота.

— Я чув, — тихо каже той, але не рушає з місця.

Бородатий ступає крок уперед.

— Зараз я судитиму негідників! — вигукує він, театральним жестом показуючи на зв’язаних комуністів.

— А хто тобі дав право судити їх? — запитує хтось із партизанів.

— Хто дав мені право?! Народ, котрий стогне у фашистському ярмі! Радянська влада!! Партія!!!

— Яка партія, яка влада дали вам це право, Савицький?! — голосно, але спокійно запитує Дробот.

Партизани, що стояли попереду, розступаються. Слідом за Дроботом іде Лежнєв. Не виймаючи руки з кишені, свердлить поглядом кожного, хто стоїть біля штабного зрубу.

Він бачить, як рвонув маузер Бородатий, але так і не вийняв з кобури — вкляк, упізнавши Дробота. Він бачить, як слідом за Бородатим хапаються за зброю його прибічники — усі, крім Вукаловича і гарненької шатенки.

Лежнєв відчував: за його спиною теж піднято зброю — гвинтівки, пістолети. Проте він знає: праворуч у шелюзі «мушкетери», а ліворуч, у колючих кущах ожини, — взвод автоматників. Вони вже взяли на приціл усіх, що стоять біля зрубу.

— Мене і мій загін послав сюди Штаб партизанського руху, — каже Дробот.

Від ганочка до нього кинулася гарненька шатенка.

— Григорію Сидоровичу! Товаришу Дробот!

По шеренгах прокотилося приглушене:

— Дробот… Дробот…

Вукалович зникає за спинами караульних. Наступної миті один із них підводить ствол автомата. Лежнєв вихоплює парабелум, але його випереджає партизан: бахкає гвинтівочний постріл і караульний падає.

— Не стріляти! — підвищує голос Дробот. — Провокаторам пощади не буде! Всім біля будинку опустити зброю.

— А чому це тільки біля будинку? — буряковіє Бородатий. Він уже оговтався, і його очі знову насочуються люттю.

— Тому, що серед ваших поплічників, Савицький, є бандити, на руках яких кров жінок і дітей.

Дробот зумисне не називає командира загону партизанським ім’ям, тим самим немовби розвінчуючи його.

— Брехня!! — горлає Савицький. — Це наклеп!

— Якщо це наклеп, я за нього відповім. — Дробот обертається назад, подає знак. Партизани пропускають уперед згорбленого діда. Старий не роззирається, не вдивляється, в людей, що стоять біля зрубу. Він іде до конвоїрів, не зводячи з них очей. І люди завмирають. У цю мить ніхто, крім Лежнєва і Дробота, не помічає, як праворуч і ліворуч із заростів виходять «мушкетери».

Старий підступає до конвоїрів, і ті починають задкувати, накостричуючись стволами автоматів. Та слідом за старим на них уже суне партизанська маса. До неї приєднується багато й тих, котрі ще кілька хвилин тому стояли пліч-о-пліч з конвоїрами. І раптом сталося непередбачене: з ганочка, вихопивши маузер, стрибає Савицький, чортом підскакує до конвоїрів, люто сичить їм в обличчя:

— Кинь зброю! Перестріляю, як собак!

Конвоїри, притиснуті до стіни, кидають автомати. Старий підходить до них упритул.

— Цей… Цей… Цей і оцей…

Лежнєв вчасно вибиває з рук Савицького маузер. Партизани обеззброюють конвоїрів, а заодно й інших бандитів з групи Вукаловича. Поки Дробот і визволений комісар загону втихомирюють партизанів, Лежнєв, Сміливий та «мушкетери» кидаються шукати Вукаловича. Лишивши Сміливого з його хлопцями прочісувати зарості, Лежнєв повертається. до зрубу, щоб забрати штабну документацію, шифр, радіограми. Але на майдані його зупиняє чийсь зойк. Він оглядається і бачить озброєного кремезного хлопця, який тримає за комір чоловіка в мокрому одязі. Той кричить услід партизанові в полатаному німецькому кітелі й брезентових штанях, котрий тікає од них:

— Семенов, не тікай! Він мене вб’є! Ти ж знаєш: він на мене зуб має.

— Усі ми на тебе зуб маємо, — не зупиняючись, кидав через плече партизан у полатаному кітелі.

— Семенов!! Не маєш права лишати мене напризволяще.

Помітивши Лежнєва, він зробив спробу вирватися.

— Громадянине начальник! Громадянине начальник! Вислухайте мене!

Лежнєв підходить.

— Хто такий?

— Я командир взводу зв’язку Нетреба, а цей, — парубок гидливо поглянув на затриманого, — Цибочкін, радист. Перший дружок і помічник Вукаловича. Хотів утекти.

— Громадянине начальник! — канючить Цибочкін. — Накажіть відпустити мене! Я… Я все розповім! Тільки звеліть йому піти. Він на мене затаїв зло. Уб’є! Він уже погрожував.

Радист бризкає слиною, не доказує слова, рветься з рук Нетреби, з переляку вибалушує очі; на нього гидко дивитися.

— Я багато знаю, — хрипить він. — Ви тих дівок, котрих ми в загін наче врятованих од розстрілу привели, поколошкайте. Вони справжні гадюки: агентки, есесівки…

— Брешеш, негіднику, — каже Нетреба. — Кіра не есесівка!

— Есесівка,