«Привид» не може втекти - Едуард Ісаакович Ростовцев

— Зрозуміло, — мовив Лежнєв, уже не шукаючи суперечностей у Кіриних свідченнях. Якщо вона брехала, то брехала дуже вміло.

— Що ви робили в загоні?

— Мене призначили писарем штабу, — знічено всміхнулася Кіра.

— Багато роботи?

— Писарської небагато. Але без діла не сиджу: перу, латаю, допомагаю на кухні — жінок у загоні мало, а роботи жіночої хоч греблю гати.

— В яких стосунках ви були з Вукаловичем? — не відступав Лежнєв. Він не сумнівався, що Кіра почне викручуватись, брехати.

— Вукалович гарна людина, але замкнута. Багато хто не розуміє його.

— Вукалович найманий убивця, провокатор і зрадник, — насилу стримуючись, мовив Лежнєв.

— Цього не може бути! У нього багато заздрісників. Він зовсім не такий, як про нього думають. Він дуже любить вірші. Завжди носить у польовій сумці томик Пушкіна. А ще «Маніфест комуністичної партії». Я сама бачила.

Терпець Лежнєву увірвався — він наказав привести трьох зрадників, яких уже допитав, і звелів їм повторити все, що вони розповіли про Вукаловича. І ті повторили: Вукалович — син непмана, адміністратор цирку, прокрався; потім — власовець, кат, провокатор, убивця, абверівський агент.

Кіра слухала, широко розплющивши очі, потім опустила голову, заплакала.

— Як він міг так жахливо брехати?

Лежнєв вирішив, що вона прикидається, і відверто сказав їй про це. Кіра стихла, витерла сльози, потім безпорадно розвела руками.

— У вас є підстави так думати про мене. І я, мабуть, не зумію переконати вас в іншому. Тільки я нічого не знала. Звісно, я повинна відповідати за довірливість. Але, розумієте, я завжди довіряла людям. І йому теж. Бо… Як би це пояснити? Ні, не можу… Та ви не хвилюйтеся: коли вже так вийшло, я підпишу все, що треба.

— У гестапо ви теж підписували все?

— Ні, — не образившись, сказала Кіра. — В гестапо я нічого не підписувала. Якби я підписала, мене б не засудили до розстрілу.

— Засудити можна, — посміхнувся Лежнєв. — Засудити — ще не означає розстріляти.

— Не вірите?

Кіра встала, розстебнула і скинула стареньку, акуратно заштопану кофточку.

— Що ви робите? — вражено спитав Лежнєв, бачачи, що вона опускає сорочку.

— Хочу показати, що мене не тільки засудили до розстрілу, але й розстрілювали.

Лежнєв побачив під лівою ключицею свіжий шрам завбільшки з трикопійчану монету, другий шрам, більший, був під лопаткою — куля пройшла навиліт.

— Офіцер напослідок вистрілив у мене, — сказала Кіра. — Спершу в старого вистрілив, потім у мене. Спитайте кого завгодно: в загін мене поранену приніс Вукалович. Звісно, якби я тоді знала, хто він…

Лежнєв розгубився. Починаючи допит, він не сумнівався у причетності Кіри до брудних справ провокаторів. І ось тепер, відчуваючи, що втрачав свої позиції, намагався переконати себе, що Кіра все-таки бреше. Він знав випадки, коли фашисти навмисно ранили своїх агентів, щоб їм вірили. Правда, не чув, щоб у таких випадках стріляли в груди. Та хто знає, — гітлерівці могли піти й на це. Все-таки куля не зачепила життєво важливих центрів.

— Послухайте, Назаренко, — сказав Лежнєв, — вам дев’ятнадцять років, а ви корчите з себе наївну дівчинку.

— Я просто хочу бути щирою, — відповіла Кіра. — Я не наївна. І не корчу з себе дівчинки — після трьох місяців, проведених у гестапо, це було б принаймні непереконливо.

Лежнєв схопився.

— Та зрозумійте ж ви, що ваше белькотіння про Вукаловича теж непереконливе! «Якби я тоді знала, хто він…» Це навіть не наївно, а безглуздо!

— Чому безглуздо? Звісно, я була поранена і зразу нічого не могла б зробити. Але попередила б товаришів. Хай би він після цього вбив мене. Мабуть, було б краще, ніж носити тавро спільниці зрадника. Смерті я не боюся — до думки про неї давно звикла. Та це вам не цікаво… Після того що я почула про Вукаловича, мені ясно — виправдатися я не зможу. Через те й сказала, що підпишу все.

Лежнєв вийшов із штабу наче очманілий. Розшукав Петра Олійника, сказав:

— Прошу як друга, допитай цю юродиву. У мене немає більше сили.

Розмова з Назаренко викликала у Лежнєва неприємне відчуття якоїсь помилки, промаху. Набагато пізніше, коли з роками прийшов досвід, він зрозумів, що, допитуючи Кіру, припустився серйозного прорахунку — не з того і не так почав. Складне мав за просте. А от Петро Олійник — хто б міг подумати — знайшов із нею спільну мову. Але й про це Лежнєв дізнався пізніше…

Поки Петро розмовляв з Кірою, Лежнєв був при іншій, не менш важкій розмові, яку вели Дробот, Сміливий і комісар загону «Месник» з Бородатим.

Лежнєва вразила витримка Дробота — він терпляче слухав Бородатого, який пробував свій голос на всіх регістрах — від громового ревіння до верескливого фальцету. На місці Бородатий не сидів — щойно сівши на ослона, одразу ж схоплювався, метався з кутка в куток, розмахуючи руками. Він скидався на божевільного, хоча в тому, що вигукував, була певна логіка. Свої помилки, які часто межували зі злочинами, визнавав з великими застереженнями — намагався перекласти вину на інших. Але об’єктивно зробленого не заперечував.

Так, він довірився Вукаловичу; змістив комісара і начальника штабу; не зважав на партійну організацію… Так, були націоналістичні перекручення, самоуправство, пиятики… Наказав арештувати членів партбюро… Але не знав, що Вукалович провокатор; що «врятовані» ним дівиці — гітлерівські агентки; що бійці комендантського взводу грабували, що радіограми, які передавали в Центр від його, Бородатого, імені, попередньо «редагував» Вукалович.

— По-твоєму, я був заодно з цими гадами? — наскакував Бородатий на Сміливого. — Дурень! Та якби я був з ними заодно, я б уже весь загін у болоті втопив. Завів би в драговину — я ці місця як свою п’ятірню знаю, — назад би дідька лисого хто вибрався. Навіщо, по-твоєму, я в грудні з оточення рештки другого батальйону вивів? Кров’ю харкав, а вивів.