«Привид» не може втекти - Едуард Ісаакович Ростовцев

— Наче не ці.

— Ті й одягнені були інакше.

— І навіщо ці розмови: ті, не ті! З боліт прийшли — значить, ті!

— Кати! Душогуби! Бийте їх, люди добрі!

Затримані ошелешено зиркали на всі боки. Потім один із них — високий чубатий хлопець у вилинялій червоноармійській гімнастерці і подертих, зв’язаних вірьовкою чоботях, схвильовано мовив:

— Товариші, ви помиляєтесь. Ми не бандити. Ми партизани.

— З якого загону? — спитав Сміливий.

Хлопець на мить завагався, а тоді сказав:

— Із загону товариша Бородатого.

Люди враз загомоніли, в повітрі замелькали кулаки, палиці.

У хаті, куди привели невідомих і де їм розв’язали руки, сидів Дробот.

— Хто такі? Звідки? — спитав він.

— А ти сам хто? Чому я повинен відповідати? — розізлився чубатий.

— Я член підпільного обкому партії і командир рейдового загону, — спокійно відповів Дробот.

Чубатий недовірливо глянув на нього, зате його супутник, немолодий, короткозорий чоловік, раптом охнув і кинувся до Дробота:

— Товаришу Дробот! Ви? Я вас спершу не впізнав. А ви мене впізнаєте? Строковський із міськвно. Пам’ятаєте? — схвильований, він повернувся до чубатого — Це наш секретар міськкому.

Чубатий звичним рухом військового осмикав і розправив гімнастерку, ступив крок уперед, навіть спробував клацнути каблуками чобіт, що геть розлізлися.

— Старший сержант Червоної Армії Іван Кравчук, нині боєць партизанського загону «Месник», — чітко відрапортував він. — За рішенням партійного бюро, я і боєць Строковський маємо встановити зв’язок із найближчим партизанським загоном.

— Яким саме? — спитав Лежнєв.

— Я ж сказав: найближчим.

— А ви знаєте, де перебуває найближчий до вас партизанський підрозділ?

— Не знаємо. Але нам наказали за всяку ціну розшукати його.

— Чому на зв’язок вас послало партійне бюро, а не командир загону? — спитав Дробот.

Кравчук і Строковський перезирнулися.

— Кажи, — кивнув Строковський. — Товаришеві Дроботу треба все розповісти.

У грудні 1942 року після розгрому об’єднаного партизанського загону Русанівського району жменька уцілілих бійців на чолі з командиром взводу зв’язку Бородатим прорвалася через есесівські заслони і пішла в глибину Совиних боліт. За короткий час Бородатий зумів створити новий загін, у якому на липень 1943 року було вже до двохсот чоловік.

Вони захопили два німецькі обози, поповнивши арсенал загону і забезпечивши партизанів медикаментами. Але, обравши місцем базування важкодоступні болота, де можна було почувати себе в безпеці, Бородатий прирік загін на пасивне відсиджування. Довгий час загін не мав рації, а старенький короткохвильовий передавач майже не працював. Зв’язку з містом і сусідніми загонами не було. З усіх операцій, які провів загін, найуспішнішими були наскоки на німецькі обози у березні. Після цього загін спіткало кілька невдач: бойові групи поверталися з завдання ні з чим або не поверталися зовсім. Більшість захоплених в обозах патронів були румунські і не підходили ні до російських гвинтівок, ні до німецьких автоматів. Усе це не могло не вплинути на бійців. Хворобливо самолюбивий, запальний, Бородатий став дуже підозріливий. У всьому звинувачував гітлерівських лазутчиків, які нібито пробралися в загін. Він оточив себе людьми, основний кістяк яких складала група лейтенанта Вукаловича. Ця група приєдналася до загону в кінці лютого і відтоді трималася окремо. Її командир не поминав нагоди нагадати, що тільки завдяки його передбачливості загін має рацію і що саме його бійці захопили німецькі обози. Вукалович у всьому наслідував Бородатого, навіть носив таку саму бороду. Одного разу після чергової вилазки він із своїми бійцями відбив у німецького конвою групу в’язнів, серед яких був і син Бородатого від першого шлюбу — посивілий у гестапівській катівні п’ятнадцятирічний хлопчина. Не дивно, що після цього Бородатий ще більше почав довіряти Вукаловичу і невдовзі призначив його начальником штабу. Комуністи загону здебільшого попали в немилість. Їх насторожило це. Непокоїло й інше: дівчата, яких урятував Вукалович, дуже швидко оговталися і прижилися в загоні, а точніше — у штабі загону. В штабному зрубі дедалі частіше влаштовували пиятики: з кожної вилазки люди Вукаловича приносили в загін як трофеї самогон, горілку, вино.

Партійне бюро вирішило послати кількох комуністів на пошуки найближчого партизанського загону, зв’язаного з Москвою. Зв’язкові мали повідомити про обстановку в загоні «Месник».

Розповідь партизана-комуніста Лежнєв пам’ятає майже дослівно. А от усі дальші події збереглися в пам’яті тільки уривками. Ось він іде по пояс у воді, почепивши на шию кобуру пістолета і гранати, поклавши на плече автомат. Його нудить од солодкуватого смороду болота; яскраве липневе сонце засліплює очі; немилосердно жалять комарі. Попереду Дробот. Час од часу він зупиняється, жде Лежнєва, підбадьорює його усмішкою. Та раптом усмішка гасне. З ним порівнявся сутулуватий, дуже худий дідусь. Горе і невтишимий біль зігнули старого: на його очах бандити замордували онука, скалічили доньку, спалили хату.

А ось уже інша картина. Невеличкий, порослий очеретом острівець. Під ногами чавкає драговина. Ні стати, ні лягти. Треба ждати. Бійці ждуть годину, дві, три, ніч. Удосвіта до них підходить підкріплення — взвод автоматників. А старший сержант Кравець пішов уперед і чомусь не повертається. Із-за лісу викочується неправдоподібно великий диск сонця. Нарешті з’являється мокрий з голови до ніг Кравець і ще двоє партизанів. Кравець квапить: уночі сталися тривожні події: Вукалович арештував членів партійного бюро. Партизани хвилюються, хочуть силоміць визволити арештованих. Та Вукалович уже вжив заходів: оточив штаб своїми людьми.

Наступну картину пам’ять зафіксувала найяскравіше. У центрі, спинами до рубленого будиночка, стоять чоловік сорок з автоматами. Навпроти, кроків за двадцять, суцільною стіною — інші, озброєні гірше: у кого гвинтівка, пістолет, а в кого тільки багнет на поясі.

Біля високого ганочка в оточенні конвоїрів — п’ятеро чоловіків і жінка. Руки в них зв’язані.

На ганочку, широко розставивши міцні ноги і тримаючи руки на дерев’яній кобурі маузера, стоїть кремезний чоловік. У нього широка густа борода, очі палають люттю. Це Бородатий. Позад нього двоє: хлопчина у військовому френчі, перехопленому портупеями, і здоровань із такою ж, як і в командира загону, широкою бородою. Незважаючи на