Королеви не мають ніг - Володимир Нефф
– Я гризуся саме тому, що все зрозумів, – відповів Петр. – І мені соромно саме за те, що я цим гризуся. Ох, Фінетто, герцог має слушність, кажучи, що людина – безсоромний негідник і розпусна тварюка. Я хотів звершити подвиг, щоб покласти край мукам Джованні. Але тепер бачу, що для мене важило не те, щоб покласти край його мукам, а щоб учинити щось геройське. Через те я й гризуся, але воднораз відчуваю полегкість, що не треба нічого учиняти, бо я, щиро кажучи, дуже боявся.
– Що ж таке геройське ти хотів учинити, дурню заплішений? – запитала Фінетта, знову не на жарт стривожившись. – Хіба ти не заприсягся мені своєю честю і пам’яттю своїх батьків, що не вийдеш із цього покою?
– Годі вже про це, – зітхнув Петр, – у мене нічого не вийшло і край. Замолоду я неймовірно пишався тим, що відмовився визнати, буцім королеви не мають ніг. Я гадав, що для мене головне – правда, а для мене головним було тільки моє самолюбство. Вчора я натовк і скривдив твого чоловіка, але я не мав на це права, бо, зраджуючи нас, він хоча б учинив те, для чого мав інший привід й іншу мету, ніж просто піднести себе й бути гарним у власних очах.
Фінетта нічого не розуміла й, подумавши, що він марить, торкнулася його чола; воно й справді видалося їй гарячим. Коли Петр повернувся на бік, щоб виплакатись, вона ще раз погладила його і, скрушно зітхнувши, навшпиньках вийшла з покою.
По piazza Monumentale Брута супроводжував цибатий чолов’яга, схожий на турка, хоч він називався чи дозволяв називати себе Мартелліно, – смаглявий, вусатий, з блискучими очима й разком білих зубів; це був Брутів доглядач і пестун, який носив титул domatore, приборкувач, хоча Брут був чим завгодно, тільки не приборканим хижаком – він не вмів зробити жодного стрибка, не вмів проскочити крізь вогненний обруч і таке інше, що вміють усі видресувані леви. Мартелліно мав довгого батога, яким він час від часу ляскав у повітрі; гортанним грубим голосом він покрикував то праворуч, то ліворуч:
– Розступись! Обережно! Геть з дороги!
Це було зайве, бо люди звільняли дорогу й без ляскання батога та вигуків приборкувача – вони задкували, з жахом вдихаючи гострий лев’ячий запах. Мартелліно обійшов щойно поставлену велику клітку і кілька разів сильно вдарив по ній підошвою, аби пересвідчитись, чи міцно вона з’єднана; тим часом погонич випряг коней, і настали напружені хвилини, коли мали перевести Брута з однієї клітки до другої; виявилось, що це не така проста річ, бо коли приборкувач відчинив маленькі бокові дверці великої клітки й з допомогою обох погоничів закотив у них передок клітки пересувної, яку відчинив в останню мить, звільнивши в такий спосіб Брутові вихід, лев, не звертаючи уваги на цю зміну, лишився лежати й далі облизував свої лапи, а коли нарешті їх облизав, то стомлено поклав на них своє кошлате підборіддя й зажмурив жовті котячі очі, немовби вирішив трохи подрімати. Юрба завмерла, і коли domatore почав штрикати лева батогом у зад, з усіх боків залунав сміх, який, однак, змінився моторошним скриком, бо Брут, до останньої хвилини непорушний, зненацька, притиснувшись черевом до дна, почав виповзати з малої клітки, наче змія, що міняє шкіру, а тоді рвучким стрибком звився вгору. Враження було таке, ніби в нього виросли крила або його підкинули якісь пружини, отож він завиграшки може перемайнути через металеві шпичаки, якими було утикано верхні краї клітки; але крил у нього не було, не підкинули його й пружини, а тільки власні лапи, та й клітка була надто висока. Упавши на дно клітки, Брут зіщулився, немовби від сорому, й заходив туди-сюди по клітці, туди-сюди, інстинктивно при цьому наслідуючи ходу й рухи звіра, який скрадається хащами. Domatore відкотив назад малу клітку, зачинив дверці великої, і юрба, завжди й скрізь охоча до дешевих зовнішніх ефектів, винагородила його оплесками й вигуками «браво»!
Такою була друга фаза приготування до страти; третя, заключна фаза, полягала в тому, що кат з двома поплічниками, – всі троє вже належно вдягнені для виконання своєї місії – в гостроверхих каптурах, які закривали навіть обличчя – катівський каптур був червоний, а в поплічників – чорні, – у безпосередній близькості від клітки з заздалегідь прирізаних балок і дощок збудували просторий поміст, який вони складали й розбирали вже незліченну кількість разів і на якому могли поміститись щонайменше два десятки людей, і застелили його шістьма рулонами чорного, теж заздалегідь відрізаного сукна. Потім приставили до клітки широку драбину, стали, широко розкарячивши ноги й склавши на грудях руки, посередині помосту, спиною до клітки й обличчям до палацу, і криваве дійство могло вже розпочинатися.
Рівно об одинадцятій з вежі храму святого Павла долинув дзвін, а через кілька хвилин з вулички під назвою Сонячна, via del Sole, що вела до монастиря, донісся тихий скорботний спів чоловічого хору, який повільно наближався до майдану; це були брати картезіанці, які йшли провести рокованого в останню путь. Юрба радо привітала їхню появу, якою вони заявляли, що в способі страти, вибраному для молодого Гамбаріні, не бачать нічого блюзнірського, хоч і дивляться на цю подію з глибоким смутком, однак без тіні обурення чи неприйняття; через те, коли вони з’явилися на майдані в сніжно-білих куртках із каптурами, котрі носили поверх своїх волосяниць, зосереджені, засмучені й заглиблені в палку молитву, в якій, без сумніву, благали Всемогущого, щоб він милостиво прийняв грішника, котрий незабаром постане перед його престолом, знову пролунали оплески й вигуки
