Королеви не мають ніг - Володимир Нефф
При цьому кати, які тягли Джованні на смерть, з вини своєї природженої й богом даної тупості, без чого напевне були б не здатні успішно справляти своє похмуре ремесло, не припинили розпочатого діла: пролунав постріл з вікна чи ні, завмерла юрба чи не завмерла, кричать люди чи не кричать – вони машинально робили далі те, що почали: витягли Джованні, який безпорадно смикався, східцями на поміст, пропустили попід руки мотузки й спустили в клітку; але Брут, переляканий нечуваним ґвалтом і відчуваючи своїм гострим звірячим інстинктом, що діється щось неймовірне, звертав увагу на все, крім жертви, посланої йому згори, і ревів, і накидався на грати, і навіжено гасав по клітці, дугою оминаючи Джованні, який лежав непритомно на дні.
Тут мудрий аптекар Джербіно, швидко зорієнтувавшись у благодаті сум’яття, яке настало, і бажаючи, наскільки це можливо, ще збільшити його, виніс зі своєї екзотичної крамнички скриньку з бенгальськими вогнями, і петардами, і ракетами, які він, – попри свою знахарсько-аптекарську діяльність, – виробляв і продавав на свята, і заходився запалювати їх та з оглушливим тріскотом запускати над головами розхвильованої юрби і зірки, і золотий дощ, і мигавки, і каскади, які о цій пообідній порі хоч і не справляли такого ефекту, як уночі, але все одно були помітні, а головне – їх добре чули; і цей фейєрверк мудрого аптекаря вніс остаточний розлад у левиному розумі Брута.
Очманілий від жаху, тремтячи від холоду, простуджений, роздратований людським запахом, якого він справедливо боявся із самого малечку, який зносив лише в помірних дозах і який в останні години оточував його огидною щільною масою, бідолашний берберієць відважився на найбільший, однак, на жаль, останній стрибок у своєму непривабливому, проведеному в неволі житті і, зметнувшись угору, так високо, як досі ніколи не робив, і що навіть не вважали за можливе конструктори клітки, здійнявся над шпичаками ґрат, проте, замість перемайнути понад ними, упав на них усією вагою свого велетенського полового тіла.
Те, що сталося далі, було нетривалим, зате жахливим, криваво-патетичним танцем його котячих кінцівок, супроводжуваним ревом, який заглушив клекіт юрби, як гуркіт водопаду поглинає дзюрчання струмка; і справді, якщо вірити стверджуванню Фінетти, що відвідувачі публічних страт люблять, коли рокований реве, то цього разу, хоч до екзекуції й не дійшлося, in puncto[52] ревіння вони задовольнилися так, що трохи не поглухли. Гривастий факір, мордований своїм власним тілом, своєю власною царственою масою, шалено крутився сталевими пружинами своїх кінцівок на сталевих шпичаках; він звивався, і скорчувався, і витягувався, перекочуючись з боку на бік і знову й знову наштрикуючись на шпичаки ґрат. Це був танець смерті, і виконувався він у танцюючій клітці, бо грати розгойдувались і хиталися, мов незграбний ведмідь, який підстрибує під звуки дудок і бубнів. Це тривало всього кілька секунд, але публіці, закам’янілій з подиву, здавалося, що це небачене видовище триває вже кілька годин, ба навіть що воно триває вже цілу вічність. Але враз настав кінець: Брут зірвався, залишивши на шпичаках ґрат шматки свого м’яса та закривавленої полової шкури, впав назад у клітку і перед тим, як здохнути, видав останній жалібний рик на знак протесту проти людського недоумства.
Тим часом жовті гвардійці волокли Петра, хоч він і не опирався, з другого поверху в вестибюль, де за конторкою з плетінням в руках сиділа Фінетта, байдужа, гордовита, сердита на свого коханця, який не зважив на її слізне прохання і, хоч дотримав свого слова й не вийшов з покою, все ж таки устиг, шельма, здійснити там найбожевільніший вчинок, який тільки можна собі уявити; вона була така розлютована його сумнівної якості гасконадою, що коли слуги грубо волокли його по сходах, звично штовхаючи й б’ючи ратищами своїх алебард, вона ні на секунду не відірвала очей від свого плетіння й не обдарувала його навіть співчутливим поглядом.
Петра волокли, кидали ним, проте не доволокли, куди хотіли, й не закинули далеко, бо саме в ту мить, коли вони поминали неймовірно розлютовану красуню, клямка, яка замикала головний вхід, відлетіла й до вестибюля ринуло стільки людей, скільки їх не переступало цей поріг за останні десять років, і всі вони кричали, сп’янілі від тієї темної пристрасті, яка розпалює юрби, обертаючи окрему особу в безіменну частку безликої буйної сили; Петра підхопили десятки рук, підняли на плечі й винесли, безпорадного, під чисте небо, на майдан, у самісіньке пекло, яке лютувало там без розуму й краю, що треба розуміти дослівно, бо коли переляканим спостерігачам на балконі герцогського палацу вже здалося, що воно досягло апогею в ту хвилину, коли Петра винесли з заїзду, шум і галас іще зміцніли й завирували іще сильнішим фортіссімо.
Ситуація була цілком і повністю незвична, бо всі обіймалися з усіма і всі кричали разом з усіма, і в здичавілу юрбу вливалися рибалки з вулиць, щоб поквитатись з блакитними за те, що ті вранці так безцеремонно прогнали їх із ринкового майдану, а блакитні билися з жовтими, бо розуміли, що інакше з цієї тисняви їм не вибратися цілими й неушкодженими, а блакитні разом з жовтими репіжили чорних, а рибалки лупцювали нерибалок, прокладаючи собі шлях уперед, а рибалки й нерибалки топтали чорних і блакитних і, молотячи, й б’ючи, й топчучи один одного, горлали «слава», й «ганьба», й «хай живе», й «смерть», і плакали, й сміялися, і над усім цим вибухали петарди і лунали дзвони.
Чоловіки, які несли Петра на плечах, звернули короткою, але важкою дорогою до чорного помосту біля клітки, де неподалік від здохлого лева все ще лежав знепритомнілий Джованні, і там висадили його нагору – можливо, для того, щоб звідси його було всім
