Королеви не мають ніг - Володимир Нефф
Виконати герцогів наказ і звіятись зі Страмби означало залишити друга в скруті, кинути його на поталу гіркої долі, що вже само собою ганебно, а для людини з таким чесним серцем, як у Петра, було просто неприйнятним. Та якщо, з одного боку, це було б ганебно, то, з другого – надзвичайно розумно, бо інакше Петр, беззбройний і безпорадний чужинець, для порятунку Джованні не міг навіть пальцем кивнути; і, тверезо все розміркувавши, це рішення врешті-решт не було б таке вже й ганебне, як може видатися упередженому поглядові, бо графові Гамбаріні, який лежав на смертному ложі, Петр обіцяв супроводити його сина тільки до Страмби; що ж, він так і зробив, свою обіцянку виконав до останньої літери, і – по всьому, прощавайте, наші дороги далі, на жаль, розходяться. Але якщо це було б і розумно, а в світлі цього виглядало б навіть чесно, чи, точніше кажучи, ні в якому разі не безчесно, то, з другого боку, це було б негідно Петра Куканя з Кукані і малодушно: бо струсити пил зі свого взуття й покинути Страмбу означало відмовитись скористатися випадком, на який він покладав стільки надій, і відкинути всі розрахунки, перспективи й плани. Та обставина, що герцог його, Петра, залишив на волі, що він розмовляв з ним спокійно, ба навіть з явною зацікавленістю, та ще й похвалив Петрів aperçu[40] про нелюдськість, яка зробила з підлого обличчя господаря типово людське, це, карамба, була величезна винагорода, щось більше й приємніше за те, коли б його, Петра, герцог посвятив у рицарі.
Герцог, як він сам висловився, відчуває паморочну огиду до нікчемності й пересічності людських слів та вчинків. Отож не виключено, що тепер він жде від Петра чогось такого, що б його, герцога, приголомшило й перед чим він у німому подиві зняв би свій берет, розшитий перлами; ох, який він був би розчарований, коли б Петр повівсь як звичайний слухняний і наляканий черв’ячок, як плиска, як синьйор Ніхто Нізвідки! «Єдина людина, – сказав би він з гіркою усмішкою, – єдина людина, яка відважилася стати віч-на-віч із моєю високістю з гордою посмішкою, єдина людина, яка відважилася, – ох, ці скидки! – вимовити ім’я Гамбаріні без приписаних проклять і спльовування, єдина людина, яка розмовляла зі мною інакше, ніж я очікував з паморочним невдоволенням – ти ба, відповзла, мов переляканий собака, та ще й прихопивши з собою речі свого нещасного друга, захисником якого себе видавала, його коня, збрую, чудову рушницю Броккардо і його гроші». Бо було очевидно, що якби Петр накивав п’ятами із Страмби, він змушений був би прихопити з собою всі ці речі, – адже він не міг залишити їх у заїзді, щоб вони дісталися підлому господареві, не міг він подарувати їх і Фінетті, бо Фінетта була жінка чесна, яка йому, Петрові, віддалася з любові; посилати їх герцогові теж не було ніякого сенсу, а щось інше придумати було годі.
Поки Петр катував себе цими нерозв’язними загадками, на piazza Monumentale, хоч сонце тільки-но сходило, зчинився шарварок, незвичайний навіть за італійськими мірками. Була п’ятниця, а в цей день на головному майдані Страмби, точніше, в його південній частиш, на поважній відстані від герцогського палацу, відбувався рибний базар. Рибалки з приморських районів Пінья і Фінале, чоловіки з засмаглими обличчями й орлиними поглядами, які звикли бачити мало не самий хребет земної кулі, вставали трохи не опівночі, щоб на спинах своїх ослів і мулів вчасно довезти до столиці свої pesce di mare[41] – потворні морські чудовиська: пласку sogliolu, камбалу з двома очима на правому боці голови, тріску і pedocchi, тобто «морські воші», з яких варять чудову юшку, а також чорні мушлі, й устриці, і черепахи, і як там іще називається вся ця нещасна луската, бородавчаста й голчаста нечисть, яка кишіла й задихалася в кадках, підвішених до коротких дерев’яних ярем в’ючакам на холку. Рибалки присвічували собі ліхтарями на тичках, лаяли своїх тварин і квапили їх гучними голосами, здатними перекричати гуркіт хвиль і клекіт морських шквалів; збираючись на ринковому майдані, ці дикуни, розлютовані, в заяложених плетених шапочках на кучерявому волоссі, сварилися між собою за вигідні місця й торгувалися з місцевими перекупниками, які вийшли їм назустріч, і билися в конвульсіях, впадаючи в екстаз від завзятого вихваляння виняткових, чудових якостей свого товару. Так уже повелося, і звичай цей повторювався регулярно, раз на тиждень, з давніх, якщо не з незапам’ятних часів, і це було природно й добре відпрацьовано; але цього разу сталося щось виняткове, скандальне й нечуване, бо не встигли ще всі торговці доїхати до майдану, а на стежці, що вилася по східному схилу гори Macca, де, як ми вже згадували, розкинулася Страмба, все ще погойдувалися вогники ліхтарів тих, хто запізнювався, коли на майдан швидко вибігла міська варта в блакитних мундирах і без усяких церемоній та зайвих слів, викрикуючи непристойні лайки та прокльони, палашами і нагайками почали розганяти рибалок: мовляв, торгу сьогодні не буде, майдан треба звільнити, і нехай вони забираються куди хочуть зі своєю смердючою рибою, а тут їм залишатися не можна.
Торговці, звичайно, не підкорилися цьому нечуваному насильству над своїми споконвічними правами, почали протестувати, після чого й виник справжній скандал, точніше, він немовби саморозвивався, бо що гучніше горлали ущемлені, то сильніше лютували напасники; до всього цього долучалися ще вигуки мешканців довколишніх будинків, які вистромляли з вікон голови, ще й досі запухлі від сну, з якого їх було розбуркано.
Чарівна Фінетта, принісши Петрові
